Репортаж із дискусії “Мир, деколонізація та Україна” в Берліні
Міжнародна спільнота роками відбудовувала теоретичні моделі вирішення конфліктів, переважно стосовно громадянських конфліктів усередині країн, але повномасштабне вторгнення Росії в Україну поставило перед миротворцями фундаментальне питання: що робити, коли класичний «пацифізм» опиняється у глухому куті?
Під час дискусійної сесії «Peace, Decolonization and Ukraine», яку запропонувала Яна Салахова, голова громадської організації “Театр змін”, учасники та учасниці з різних країн спробували розібрати ключові суперечності, через які міжнародні спостерігачі та миротворці часто помилково трактують український контекст.
Аналіз дискусії свідчить про глибокий розрив між теоретичними концепціями миротворчості та практичною реальністю українського досвіду, який також активно висвітлювали під час обговорення Володимир Щербаченко з громадської організації “Східноукраїнський центр громадських ініціатив”, Ксенія Лісна, Благодійний фонд «Схід SOS», Олена Подобєд-Франківська, “Мережа відповідальних громадян”,Олена Костенко “Фонд розвитку громад” (Краматорськ – Кропивницький) Наводимо основні точки цього нерозуміння:
Ігнорування асиметрії та імперського характеру війни
Коментарі активістів: учасниця із Західних Балкан зауважила, що політики можуть прагнути війни, але в суспільстві завжди є потенційні партнери для миру. Інший учасник з Балкан запитує, чому українці не говорять напряму з росіянами.
У чому нерозуміння: Зсув фокусу з агресора на “потребу в діалозі” ігнорує той факт, що Росія веде колоніальну війну на повне знищення української ідентичності та держави. Як підкреслили представники з України, це – не рівноправний конфлікт двох сторін, де можна застосувати модель «двох партнерів для танго» чи пошук політичного компромісу. Діалог з росіянами, які дійсно до нього готові, не може на цьому етапі дати жодного суттєвого результату, тому що представники російського громадянського суспільства не є стороною конфлікту. Вони не впливають на рішення про припинення війни. Вони неспроможні, а часто і не бажають впливати на свій уряд і домагатися її припинення. Тож діалог треба вести з рос. урядом, а він не хочу діалогу, він хоче нас вбивати.
2. Хибне трактування самозахисту як «дегуманізації» та ескалації
Коментарі активістів: активіст із Сербії висловив занепокоєння щодо концепції «миру через силу», розглядаючи її як адвокацію військових дій та потенційну дегуманізацію ворога, що нібито продовжує війну. Він також стверджує, що теорія «справедливої війни» може бути лише виправданням насильства.
У чому нерозуміння: Міжнародні активісти сприймають мілітаризацію абстрактно. Для України це – не ідеологія чи виправдання насильства, а єдиний спосіб фізичного виживання. Зброя (наприклад, система ППО) захищає цивільних від фізичного знищення. Без збройного опору українське суспільство припинить існувати, і будувати діалог буде просто нікому.
3. Очікування «діалогу заради діалогу» без визнання відповідальності
Коментарі активістів: Заклики шукати спільну мову з російським громадянським суспільством, брати приклад з інших конфліктів (наприклад, Шрі-Ланка чи концепція «co-resistance»).
У чому нерозуміння: Активісти абстрагуються від питання відповідальності та справедливості. Яна Салахова та Володимир Щербаченко пояснили, що будь-який діалог можливий лише тоді, коли росіяни усвідомлюють свою відповідальність за агресію та відмовляються від імперських поглядів. Діалог без відновлення справедливості, покарання воєнних злочинців і репарацій, не забезпечує стійкий мир, а лише винагороджує агресію.
“Для країн ЄС надзвичайно важливо серйозно ставитися до досвіду українців та їхнього аналізу контексту у сфері миротворчості, — сказав Тім Бозе, активіст з Німеччини, який понад 10 років працює в Україні. “Праві екстремісти та неосталіністські рухи в ЄС часто позиціонують себе як пацифісти, приховуючи тим самим, що насправді вони представляють інтереси Росії”.
Фото з сесії “Мир. Деколонізація. Україна”
4. Нерозуміння миротворчості в умовах війни
Коментарі активістів: Поділ на «збройну оборону» як насильство та «миротворчість» як виключно ненасильницьку діяльність.
У чому нерозуміння: З українського боку миротворення під час війни виглядає інакше: це фіксація воєнних злочинів, допомога потерпілим, підтримка зв’язків з тими росіянами, які реально діють проти режиму (а не просто декларують пацифізм). Як зазначив Володимир Щербаченко, зброя та миротворчість в українських реаліях не суперечать одне одному.
Дискусія відбулася 2 вересня в рамках конференції партнерських організацій KURVE Wustrow Bildungs- und Begegnungsstätte für gewaltfreie Aktion e.V.’ у рамках Громадської служби миру, що фінансується Федеральним міністерством з економічної співпраці та розвитку Федеративної республіки Німеччина в Берліні, що стала майданчиком для обміну досвіду, рефлексій та діалогу щодо миротворчої діяльності в різних культурних контекстах.