Харківська область, весна 2026 року. Одинадцять майстерень. Чотири громади. 150 людей. В рамках проекту з мінної безпеки «Safe Steps» у Харківській області, що фінансується Італійським Співробітництвом та реалізується міжнародною неурядовою організацією CESVI.
Коли джокерка Деніза Глезіна оголосила темою зустрічі мінну безпеку, зал відповів гучним зітханням. Не образливим – просто втомленим. Дев’ять рук із десяти піднялися у відповідь на запитання: «Чи правильно я розумію вашу реакцію?»
Люди в Балаклії знають про міни все. Або майже все. Вони бачили попереджувальні плакати, чули інструктажі, читали пам’ятки. Вони живуть поруч із цією небезпекою щодня – і саме тому ще одна лекція була останнім, чого вони хотіли.
Але потім Деніза запропонувала зробити не конспект, а скульптуру.
– Давайте зробимо скульптури «про це», – сказала вона.
І щось змінилося.
Коли знань уже достатньо, а змін – ще ні
Є речі, яких не навчиш слайдами. Між «знати» і «діяти інакше» – прірва, яку лекція не перекриє.
Це добре розумів бразильський режисер Августо Боаль, коли в 1970-х розробляв форум-театр – метод, який він назвав «репетицією революції». Ідея проста і радикальна одночасно: глядачі можуть зупинити виставу, вийти на сцену і спробувати іншу стратегію. Не спостерігати – а діяти. Не отримувати відповіді – а шукати їх разом.
Саме цей метод ГО «Театр Змін» застосувала в рамках проєкту «Safe Steps», що фінансується Італійським Співробітництвом, у співпраці з джокерками та джокерами спільноти практики театру пригноблених в рамках проєкту з мінної безпеки в Харківській області спільно з міжнародною неурядовою організацією CESVI.
Як те, чого бракує, коли інформація вже є, – простору для живого досвіду.
«Ті, хто весь час відмовлявся, зробили найщемкішу сцену»
В Ізюмі на майстерню прийшли підлітки. Більшість із них не пам’ятає мирного часу – війна почалася, коли вони були ще дітьми. Місто пережило окупацію, звільнення, руйнування. Дорога на Слов’янськ,якою колись їздили на екскурсії, стала дорогою, якою прийшли танки.
Джокерка Маргарита Корж описує це так:
«Підлітки, які весь час відмовлялися щось робити, зробили найщемкішу сцену – про дорогу на Слов’янськ, по якій прийшла окупація».
Одна дівчина мовчала майже весь час. Наприкінці підійшла до джокерки і особисто подякувала.
Жменя землі і сусідські фото
У Балаклії учасники створили виставу про жінку, яка доглядає город попри постійну небезпеку прильотів. Потім – евакуація. Жінка їде і бере з собою жменю рідної землі.
Здавалося б, де тут мінна безпека? Але саме в цій сцені відкрилося найважливіше: чому люди залишаються або повертаються туди, де небезпечно. Не через необережність – через прив’язаність, через коріння, через те, що вдома є щось, чого немає більше ніде.
Кульмінацією стала інтервенція молодої учасниці. Вона запропонувала роль сусідів – тих, хто залишився і фотографує город евакуйованої жінки, доглядає його і надсилає фото. Їхня присутність, їхня дія – це і є те, що тримає людину живою не лише фізично.
Як з’ясувалося після, ця дівчина сама пережила евакуацію. Поки вона була за кордоном, односельці надсилали їй фото відновленої клумби.
Особистий досвід став художнім образом. Художній образ став розмовою про те, як громада тримає одне одного.
«Навіть озвучення проблеми – це вже крок»
Жінки, які брали участь у майстерні форум театру в Ізюмі, відмовлялися грати сцену звернення до влади. Занадто знайоме відчуття – спробувала, принизили, нічого не змінилося.
Деніза зупинилася на цьому моменті:
«Навіть озвучення проблеми є маленьким кроком у напрямку її вирішення».
Наприкінці учасниці писали на стікерах, що беруть із собою додому. Кілька жінок написали одне слово: сміливість.
«Нас годують. А хочеться самим щось робити»
В Савинцях – невеликому селі, де поруч знищене село з назвою Заводи – майстерня мала закінчитися вчасно. Не закінчилася. Учасниці залишилися і зіграли ще дві вистави: про розлуку з дітьми, що виїхали за кордон, і про надію на повернення.Одна з жінок написала вірш.
Для більшості це був перший творчий досвід за все доросле життя. Вони сміялися, плакали, не хотіли розходитися. Одна жартома сказала: «Навіть корова недоєна – хай трохи почекає».
А потім сформулювала щось важливіше:
«Нас годують, навчають, підтримують. А хочеться самим щось робити».
Це і є те, що відрізняє форум-театр від будь-якої допомоги ззовні. Він не дає людям відповіді. Він повертає їм відчуття, що вони самі здатні їх знайти.
Не терапія. Не вистава. Репетиція дії
Форум-театр часто плутають з терапією або з культурно-розважальним заходом. Він не є ні тим, ні іншим – хоча в ньому є і зцілення, і радість.
Це метод, який перетворює досвід на дію. Людина виходить на сцену – і пробує. Не в реальному житті, де помилка може коштувати дорого. А в безпечному просторі, де можна зупинитися, переграти, запропонувати інше.
Саме тому він особливо потрібен там, де реальне життя не дає права на помилку. Де рішення – йти через поле чи обійти – може бути останнім.
У прифронтових громадах люди несуть на собі не лише страх. Вони несуть роками накопичену втому від безсилля, від того, що «нічого не зміниш», від рішень, які ухвалюють за них. Форум-театр не знімає небезпеку. Але він повертає людині відчуття, що вона – не лише об’єкт обставин. Що вона може діяти. Що її досвід – цінний. Що громада поруч.
Що далі
Десять майстерень у чотирьох громадах в рамках проєкту «Safe Steps», що фінансується Італійським Співробітництвом – це початок, а не підсумок.
ГО «Театр Змін» продовжує розвивати форум-театр як інструмент роботи з гуманітарними питаннями: мінна безпека, психологічна стійкість, захист прав людини, взаємодія громади і влади, соціальна згуртованість.
Метод адаптується до будь-якої групи – підлітків і пенсіонерок, соціальних працівників і місцевої адміністрації, людей, які пережили окупацію, і тих, хто досі чекає на повернення додому.
Вже під час підготовки матеріалу до публікації ми отримали запит на 6 додаткових майстерень з форум-театру в прифронтових громадах.
Якщо ви хочете дізнатися більше про метод або запросити майстерню в свою громаду – пишіть нам.