Під час дискусії “Чому і кому потрібен театр війни під час війни?” джокерки театру пригноблених розказали: про те, як робити театр з новин, які ми читаємо, і чому ця практика може зцілювати, чому важливо говорити про війну всередині нас, коли війна йде навколо, що стримує робити театр зараз, які теми порушують учасни_ці форум-майстерень у прифронтовому Запоріжжі та які зміни відбуваються всередині людей, коли вони бачать вистави форум-театру або беруть у них участь.
Згадаймо основні тези з дискусії джокерок Яни Салахової, Владислави Крижної, Ані На, Лариси Головко, Наталії Тітійової.
Яна Салахова — практикиня театру пригноблених та тренерка школи театру пригноблених, голова ГО “Театр змін”, яка займається методикою вже понад 10 років.
- Зараз дуже важливо знати історію кожного українки й українця – як ми проживаємо цей час. Ми зараз живі як ніхто на цій планеті, дуже часто говоримо, що життя переможе й найбільше його зараз відчуваємо
- Дуже багато українців і українок, які виїхали за кордон, мають відчуття провини за те, що вони виїхали за кордон, я цю тему досліджувала до 24-го лютого й сформулювала для себе назву «ієрархія болю», як би провокативно вона не звучала, але для мене найточніше. Іноді ми намагаємось порівнювати й мірятись своїм болем, що є абсолютно неправильно. І те, що я намагалася створювати на своїх майстернях, особливо, коли я почала їх проводити фізично, це простір, у якому і сама людина може прийняти себе, і те, що вибір, який вона зробила – для неї, для тих, з ким вона приїхала, – є абсолютно правильним. Що вона могла почути це так само про досвід інших співгромадян_ок, і те, що взагалі ми можемо безпечно почати про це говорити. Для мене було дуже важливо, щоб люди приймали й поважали досвід і вибір кожного й кожної, яким би він не був, бо ми по-різному відчуваємо страх, ми по-різному відчуваємо ризики, небезпеку, ми по-різному для себе вирішуємо, що значить убезпечити себе та своїх близьких.
- Після першого тижня війни я виїхала зі своїм сином до Польщі, і перший місяць в мене була страшенна криза, чи взагалі я можу робити театр у такий час. Чи це можливо? Чи це комусь потрібно? У мене було відчуття, що все, що я знала до того й уміла, – воно зараз нікому не потрібне, я не відчуваю, що я можу взагалі десь застосовувати. Мені, як мамі з дитиною, потрібно було, щоб мою дитину можна було влаштувати в садочок, у мене з’явився певний ресурс для себе, і я змогла б трошки більше зрозуміти, як я можу бути корисною для своєї країни.
- Новини – це те, що продовжує і нині зв’язувати (людину, яка перебуває за кордоном) зі своєю країною, з тим, що відбувається з моїми рідними, які там перебувають, і тому мені спало на думку робити театр-газету. Що мене завжди сильно підтримувало – емоційний зв’язок з іншою людиною, коли й ти, і вона відчуваєте зв’язок цієї людяності, і в нашому театрі цього багато: те, що ти помиляєшся, можеш поплакати, можеш визнати, що можеш не все – саме це робить тебе людиною. І ми, коли зібрали групу, то зрозуміли, що попри те що хтось перебуває у Франції, а хтось у Павлограді, хтось у Києві, а хтось у Варшаві, ми можемо обмінюватись цією людяністю, її багато, і ми можемо підтримувати це тепло. Нам було важливо зрозуміти, кого які новини торкають, що нас зачіпає, що ми в це вкладаємо. Коли я почала займатися цим, я усвідомила, що я це роблю для себе, попри те що я була однією з фасилітаторок цієї майстерні. Я зрозуміла, що ці дві години щотижня давали мені на ресурс, бо я можу відчути цей зв’язок і тепло з іншими людьми.
- Оскільки я була у Варшаві, то я почала шукати різні громадські організації, які проводять якісь коворкінги, організовують події для українців і українок, і мені було важливо підтримувати саме їх. Тобто наразі моє особисте переконання, що я використовую методику форум-театру винятково для згуртовування, для єдності україн_ок, для того, щоб ми мали сили опору, життєзарадності в складних обставинах, у яких ми зараз перебуваємо. І я спочатку працювала в одному коворкінгу, куди приходили різні жінки й ми просто досліджували себе: як нам бути в іншій країні, чи відчуваємо ми себе там самотніми, чи ні, як ми це проживаємо, як ми проживаємо зв’язок з нашими рідними, які зараз перебувають в Україні.
Влада Крижна — джокерка форум-театру, тренерка з креативного мислення, яка практикує методику театру пригноблених з 2011-го року.
- У травні ми вирішили, що хочемо повертатися до нашої діяльності – робити театр. Я багато років цим займаюся, але видалося, що починаю з нуля, що весь мій досвід занулився. А тепер з театром, із творчістю набуваю нового. Здавалося, що я іду по якійсь кімнаті, де дуже темно, і треба щосили увімкнути всі свої відчуття, щоб зрозуміти, куди рухатися. Було тривожно.
- Спочатку в мене була поверхова думка, що люди, які прийдуть на майстерню у Львові, розмовлятимуть тільки про жахіття, бо емоції концентруються на одному або максимум на двох напрямках інформаційних та емоційних. Подумалося: “Ну я ж це не вигребу, і так того багато”. Але учасник_ці говорили про інше, що класно – бути в іншому просторі з іншими тематиками, де можна подивитися на нашу виставу, коли відбувається форум, ситуації з життя. І тут я почула, що для присутніх, навпаки, творчість – це ніби такий засіб включитися в інші грані життя, відволіктися, розвантажитися. І ми зробили майстерню, це було декілька занять, а потім зробили форум.
- Зараз червоною лінією проходить тема війни й негаразди, які з нею трапляються в різних сферах життя. Головна героїня нашої львівської форум-вистави “Справж_ні”, протагоністка проходить через певні ситуації, які частково є наслідками війни, переселення або інших криз. Вразило те, що в нашій постановці нікуди не зникли теми бажання самореалізації, пошуку себе, творчого самовираження, почуттів, пошуку кохання й підтримки, побутові теми також – вони неабияк загострилися.
Аня На — акторка, режисерка театру і документального кіно, тьюторка резил’єнтності, , яка практикує методику театру пригноблених з 2014-го року.
- Кому потрібен театр під час війни? Мені потрібен, дуже потрібен. Я займаюся театром 25 років, я це усвідомила цьогоріч, підрахувала, бо в дитинстві в шість років мама мене відвела до студії, і відтоді театр нероздільна частина мого світогляду взагалі.
- Дискусія відбулася 6-го вересня в рамках Фестиваль думок, до неї у Zoom доєдналося близько 30 осіб. Запис трансляції за посиланням: https://youtu.be/IpR-bNohv1I
- Презентуємо основні тези виступу Ані На, режисерки театру і документального кіно, тьюторки резил’єнтності та джокерки, яка практикує методику театру пригноблених з 2014-го року.
- Мені здавалося, що театр не має жодної політичної сили, взагалі, до чого тут політика – це ж мистецтво. Але насправді це дуже потужний політичний інструмент, потужний інструмент для того, щоб робити якісь дуже дієві соціально поліпшуючі речі. Тому для мене це дуже важливо. І зараз, мені здається, більше на часі, ніж коли-небудь, хоча я завжди себе відчуваю живою, коли я займаюся театром, відчуваю сенс. А театр пригноблених – він не тільки як метод вправний, а ще й про цінності, це не просто якась будівля, костюми.
- Для мене кінець лютого розпочався з того, що треба було зрозуміти як вижити, що їсти, де жити, з ким взагалі… Я тоді захворіла сильно, і було дуже важко. Перша моя думка була про новини – їх була неймовірна кількість. Здавалося, що я просто не виживу, лусну від того, скільки всього моя нервова система отримувала через новини, і одного разу я прокинулася, ходила й подумала: «Блін, є ж театр-газета, можна ж із цим працювати!» – це одна з форм театру пригноблених, методик, і я написала Яні, а Яна сказала: «Я про це теж думала щойно», і ми такі: «Ого!» – і ми зібрали онлайн-групу людей, українок і українців у різних місцях країни, за кордоном, і до нас приходили як правило 6 людей, якось так постійно збігалося, і ми довго проводили цю майстерню, коли люди брали новини – ті, що їх дуже чіпляють, якісь тексти, просто тексти. Це була дуже важлива для мене робота. Мені стало легше: від того що я бачу людей, що ми маємо змогу пережити сум, було полегшення.
- А потім ми зробили форум-виставу у Львові, там усі люди були ВПО, деякі приходили й казали: «Мені нема навіщо жити», і мені не страшно таке чути, бо я це дуже добре розумію, і якось це прийняття і можливість, таке право бути в цьому відчутті втрати сенсів, які були, втрати орієнтирів, воно здійснило дуже для мене суттєву роль.
- Нещодавно вела майстерню в таборі для дітей-підлітків і до мене якось прийшли дві дівчини і я їм розповіла, який є театр: є документальний, свідоцький, такий, сякий і невидимий. І ми вирішили зробити виставу невидимого театру. Вони сказали, що їм страшенно не подобаються деякі речі, які відбуваються в таборі, ми придумали, написали монологи, зробили виставу й запланували, що під час походу у гори вони відчують момент і зроблять цю інтервенцію. Про це ніхто крім нас трьох не має знати до кінця взагалі життя, але я їм сказала: «Якщо відчуєте, що не можете зробити це – не робіть», і вони не зробили, і я ними дуже пишаюся, бо це неймовірно професійно, коли люди відчувають, що це не на часі, що це треба, і хоча вони доклали купу зусиль, щоб це зробити, вони це не роблять. Потім вони все одно почали про це говорити десь, почали інакше поводитися в таборі трошки, я бачила й спостерігала – це було дуже важливо все одно, така невидима робота.
Алли Мельничук — співзасновниці Першого Антикафе Бердянська “ЧАС Є”, тренерки, джокерки, журналістки, ініціаторки групи підтримки для переселенок “12 тижнів з Аллою”.
- Чи можу я свою ненависть до ворога, злість і лють нести до групи, до актор_ок і глядач_ок?
- Коли я починаю працювати з виставою, не вдається позбутися думки, що зараз тільки одна найважливіша соціальна проблема – це війна в країні, обстріли й смерті людей, яку ще соціальну проблему я зараз можу порушувати настільки важливу?
- Чи можу я підсвічувати якісь інші проблеми, коли я точно знаю, хто антагоніст_ка у цій ситуації, і я не даю собі навіть інших варіантів розвитку подій, крім перемоги України. І чи можу я дати людям усвідомлення різних сценаріїв?
- Яка аудиторія має бути підсиленою в цій ситуації? Бо я не можу залучати наших захисниць і захисників, вони зараз на фронті й не можуть взяти участь у нашій постановці, й дати підсилити себе театральним способом, наприклад.
- Мій досвід не дозволяє працювати зараз із людьми, які настільки травмовані фізично й морально, навіть просто доторкнутись до людини – це вже може бути перемога, але й може бути травма для неї. Тому зараз я працюю з іншими образами, зараз ми працюємо з ляльками, це анімація і створення анімацій, бо всі ці питання, які впливають на соціальний контекст в театрі й форум-театрі, – я для себе їх ще не вирішила
Лариса Головко, голови комунікаційного центру «Долоні», сертифікованої молодіжної робітниці та провідної бібліотекарки Запорізької обласної бібліотеки для юнацтва й засновниці форум-театру “Я тебе чую”.
- Форум-театр зараз на часі й для нас це насамперед майданчик, де ми можемо спілкуватися, і не так важлива та вистава, яка вийде, а от саме ця співпраця всіх разом.
- Два місяці я не працювала, просто сиділа в підвалі й ховалася, бо дуже боялася. А потім дівчата з групи театру запропонували зустрітися, і ми зустрілися там, де завжди – в бібліотеці у Запоріжжі, Ми поспілкувалися й вирішили, що треба щось змінювати, і почали із себе, почали з історій, де ми були, де ми зараз, а потім почали мріяти. І хтось сказав: «А повернімо форум-театр?» І я знову почала працювати саме із цим напрямком.
- Я працювала з групою людей з окупованої території, які перебувають у реабілітаційному центрі, тому порушили тему насильства в сім’ї та алко- наркозалежності та як вони впливають на жінок. Потім це стало однією з тем наших постановок, це теж мій досвід і нас дуже добре вийшло. Для мене це було відкриття, бо люди самі обирали тему, яку хотіли.
- До Запоріжжя приїхало багато переселенців і ми замислилися про взаємодію, як цей людський капітал раціонально використовувати, де хто перебуває і що з нами далі буде, про наші мрії. Ми зараз створюємо дуже цікаву виставу, вона постійно змінюється, тобто люди шукають: змінився 10 разів антагоніст, наші пригноблення. В нашій групі є як переселенці, так і місцеві, діти, дружини військових, ветерани, і ми об’єднуємо всіх і шукаємо вирішення.