18 червня в Києві, у Медіацентрі Україна, відбулася публічна дискусія «Грати власне життя: де місце досвіду неакторів у професійному театрі?». Подію організували ГО «Театр Змін» та Національна спілка театральних діячів України.
До розмови долучилися театрознавиця Ірина Чужинова, режисерка Руслана Порицька (співзасновниця та керівниця театру «Гармидер»), Ірина Савченко — професорка Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, художня керівниця і режисерка Народного студентського театру «Вавілон», та Ольга Байбак, культурна менеджерка, керівниця відділу зовнішніх комунікацій НСТДУ.
Модерувала дискусію Яна Салахова — культурна активістка, джокерка театру пригноблених, голова ГО «Театр Змін».
Звідки ця розмова
Як розповіла Яна Салахова, ця тема для неї почалася три роки тому – з презентації про паратеатральні практики під назвою “Театр змін”, яку зробила Яна Партола за підтримки Національної спілки театральних діячів України. Відтоді почався шлях ширшого знайомства театральних діячів та діячок з партисипативним театром пригноблених: через дві школи НСТДУ, присвячені презентації та практиці форум-театру.
Сьогодні триває багато дискусій про те, яким має бути український театр. Ідея цієї зустрічі – показати, що прикладний театр, соціально ангажоване мистецтво, яке просуває громадська організація «Театр Змін», також може зробити внесок у цю розмову.
«Я не очікую тут отримати відповідь, — наголосила Яна на початку. — І якщо ми навіть зможемо сформулювати класні питання на цій дискусії, це вже буде дуже гарний результат».
Що таке форум-театр: коротко для тих, хто вперше
Перед дискусією глядачі побачили відеозапис форум-вистави «Діалоги під час тривоги», створеної у лютому 2023 року в місті Кропивницький протягом 3-денної майстерні. Після показу Яна пояснила принципи методики – і саме на цьому прикладі учасниці дискусії будували подальшу розмову.
Форум-театр керується ключовим принципом «нічого для нас і про нас без нас». Люди, яких глядачі бачать на сцені, – звичайні люди, не актори. Більшість їхніх реплік — це власні історії, власні питання до себе, які вони наважилися озвучити у виставі.
Вистава народжується за три дні майстерні. Група, яка може складатися з восьми-двадцяти учасників грається в театральні ігри, які тут служать не розвагою, а інструментом – через них шукають метафори, що відгукуються на досвід, який досліджують. Поступово з цього народжується сюжет: люди самі обирають історію, самі розподіляють ролі. Завченого тексту немає – це їхнє життя, їм не треба його заучувати.
Форум-вистава, за визначенням Августо Боаля, – це антимодель. «Ми показуємо речі, які, можливо, не дуже подобається бачити, – пояснила Яна,- саме для того, щоб подумати, а що можна зробити, щоб це змінити».
Ключова роль у цьому процесі — джокерка чи джокер, фасилітатор_ка процесу замість режисера в класичному розумінні. Її головне завдання – не навчити людей грати, а створити безпечне середовище, в якому захочеться поділитися життєвим досвідом. Одна з опор цього середовища — святкування помилок: «Ми живемо в суспільстві, в якому ми боїмося помилятися. На наших майстернях помилка – це прекрасно».
А коли глядачка чи глядач хоче втрутитися у дію — вона чи він виходить на сцену, замінює персонажа і пробує змінити хід історії. Потому джокерка звіряється із залою: чи це була реалістична інтервенція, чи можна її повторити в реальному житті. «Ключова ідея, щоб ті зміни, які ми програємо на сцені, сталися в реальному житті, — це репетиція реальних змін».
Яна навела приклади того, як це працює: учасниця однієї з майстерень створила петицію про доступність корекційного центру й винесла питання на засідання міськради — через півтора місяця після форум-вистави. Депутатка міської ради після перегляду вистави про переселенців усвідомила, що потрібно змінювати дизайн допомоги в пошуку роботи. А голова однієї з об’єднаних громад після форум-показу про бюджет пішов на більш відкритий діалог із мешканцями.
Чи це взагалі про метод? Пастка “професіоналізму” та право на акторську рефлексію
Під час дискусії театрознавиця Ірина Чужинова поставила питання: чи це взагалі про метод? «Ти не стаєш кращою людиною, тому що ти займаєшся форум-театром, – сказала вона. Це – про ціннісну рамку і про той запит, який є всередині (суспільства). Якщо цей запит зміниться, тоді й методологія буде підтягуватися».
Вона ж звернула увагу на саме слово «професійний» – і на те, наскільки воно сьогодні заважає бачити речі з іншою оптикою. «Слово професіональне означає виключно те, що ти цим можеш заробляти гроші. Багато людей, отримавши диплом, заробляють гроші чимось іншим». Традиційний театр, за її словами, – це теж умовність, яку ми просто звикли так називати, бо іншої системи не бачили.
Руслана Порицька поділилася, які зміни запровадила в роботі актора над роллю, яку зазвичай не дозволяє традиційна репетиційна практика: «Це момент рефлексії. …Дуже часто театральна освіта і спосіб оцього повторення репетицій не дозволяє моменту оцінити, чи зі мною це працює, чи взагалі отой підхід, в якому я шукаю свою роль чи свою правду чи щось. Чи воно взагалі мені підходить, чи я розумію, про що йдеться, як я це відчуваю, чи мені комфортно….».
Коли в театр приходить запит на діалог?
Режисерка Руслана Порицька розповіла історію, яка точно ілюструє, чому форум-театр зараз на часі: до її театру «Гармидер» нещодавно звернулися підлітки з молодіжного центру з проханням зробити форум-театр на тему сексуальної освіти.
«Я кажу: звідки взагалі ці знання, чи ви знаєте, як це працює? Ні, не знаємо, але ми розуміємо, що це можливість поговорити», — переказала Руслана. Запит прийшов не від дорослих, а від самої молоді – і це, за її словами, ознака того, що театральна система потроху змінюється.
Ірина Савченко в свою чергу розповіла про нещодавній досвід діалогу із залом в рамках проєкту із організацією «Ла Страда» – «Невидимі жінки», п’ять документальних історій жінок, що переживають різні аспекти війни. Найнесподіванішим виявився не сам перформанс, а реакція залу: «Глядачки почали говорити: а ви би ще розказали про те, що переживає моя подруга, вона на фронті. У нас фактично за рахунок цього створився не просто діалог із залом, а вони почали пропонувати свої ідеї розвитку сюжетів».
Практики форум-театру дозволяють колективу почуватися разом, в спільноті
Ірина Савченко працює з аматорським театром, де вікова амплітуда учасників — від 17 до 32 років, а досвіди — украй різні: внутрішньо переміщені особи, ветерани і ветеранки, дружини військових, представники ЛГБТ-спільнот. Усі в одному колективі з 40 осіб.
«Технології форум-театру дуже допомагають проговорювати проблеми, які виникають між людьми, і дозволяють разом робити спільну справу, – пояснила вона. — Це дозволяє відчуватися своїми, відчуватися разом, відчуватися в спільноті – і формувати громадянську ідентичність».
Ольга Байбак поділилися, що за підсумками двох шкіл з форум-театру, є запит на впровадження цієї практики саме в колективах театрів. «Це залежить від цієї готовності до горизонтальних зв’язків, до відкритості і до готовності самих членів колективів брати в цьому участь. Це легший шлях входження в традиційний театр – практика форум театру. — зауважила вона. — Попрактикувавши на собі ці методики, режисерки й режисери будуть готові залучати в ці практики і глядачів».
Не терапія, а соціально-політичний театр
Наприкінці дискусії прозвучало важливе уточнення від Яни Салахової — про межу, яку спільнота практики театру пригноблених свідомо тримає:
«Все-таки це не терапевтичний метод. Ми, в першу чергу, соціально-політичний театр і намагаємося ним бути. Хоча я дуже часто бачу, що для багатьох людей це має терапевтичний ефект».
Дякуємо Національній спілці театральних діячів України за партнерство в організації дискусії, усім спікеркам — за відкритість і глибину розмови, і кожній людині в залі — за питання й готовність говорити чесно.
Повну версію дискусію можна подивитися та послухати за посиланням
Познайомитися ближче з теорією та філософією методики театру пригноблених можна в розділі “Бібліотека” на сайті ГО “Театр змін”, де можна почитати електронну версію українського перекладу «Ігри для акторів і не акторів» Августо Боаля. Також ви можете замовити переклад в книги австрійської джокерки Біргіт Фрітц “InExActArt: аутопоетичний театр Аугусто Боаля. Посібник з практики театру пригноблених” за посиланням
Фото: Медіацентр Україна