Щоб не плакать, я сміялась.
Леся Українка
Ви плачете на сцені, а публіка спокійно поглядає, а треба, щоб ви були спокійні, а публіка плакала!
Лесь Курбас
Гумор – це зброя душі в боротьбі за самозбереження. Гумор здатен створити для людини дистанцію між нею та ситуацією, поставити її НАД ситуацією, хай і ненадовго.
Віктор Франкл
Ольга Лебедєва, випускниця Школи театру пригноблених 2, джокерка та Аня На, джокерка, співзасновниця Школи театру пригноблених, інтерв’юєрка.
Ми поговоримо сьогодні з Олею про театр пригноблених, про досвід Олі з театральною майстернею в місті Кропивницькому. Під час підготовки вистави з групою людей, яка зазнає пригноблення, люди дістають складні сумні історії зі свого життєвого досвіду, і нерідко на етапі створення сценарію жаліються, що їм важко говорити про «погане». В суспільстві про «погане» треба мовчати. Щоб нікого не напружувати, щоб не наразитись на небезпеку, чи не отримати осуд. А ще, для того, щоб говорити про проблеми в суспільстві, потрібен емоційний ресурс. Кожна людина, так чи інакше, зазнає пригноблення. І від цього слова та усвідомлення не стає радісно чи кумедно. Тож коли я почула про форум-виставу, в якій знайшлося місце комедійності, попросила Олю поділитись, що ж це воно таке було. З ким, коли і як.
Почну з того, що зараз я працюю у громадській організації «Вік щастя», і ми реалізовуємо проєкт, в рамках якого відбуваються майстерні з форум-театру. Ми з моєю ко-джокеркою Ксенією мали таку ідею фікс, і наразі її втілюємо. У нас не триденна майстерня, а стала група. Організація «Вік щастя» опікується людьми поважного віку, тобто наші акторки форум-театру – люди віком 50+. Це не означає, що ми не приймаємо молодших людей. Власне, в цій групі у нас займається ще двоє молодих хлопців, яким по 20 років, і вони з великим задоволенням приходять на майстерні, і це важливий обмін думками й досвідом між поколіннями. Ми з Ксенією переймалися, чи буде комфортно людям працювати разом. Спробували, і виявилося, що працюється дуже добре. У нас було 10 зустрічей, які тривали від 3 до 4 годин двічі на тиждень. Півтора місяці… І ось на 11-й зустрічі ми показали першу (сміється), «Першу в цьому театральному сезоні», форум-виставу. Чому я кажу першу? Тому що в проєкті заплановано три. Незабаром вже буде показ другої.
Ви – “Новий академічно-народний форум-театр” у Кропивницькому, в якого будуть вистави одна за одною, репертуар. Це дуже круто! І що в ньому гратимуть непрофесійні акторки й актори віку 50+?
Так, найстаршій учасниці 82 роки. Вона абсолютно унікальна, енергійна, позитивна, з такими світлими почуттями! Завжди зосереджена, відкрита до діалогу. Для мене ця робота – унікальний і дуже цікавий досвід. Хтось каже, що людям старшого віку складніше, оскільки вже є певний життєвий досвід, сформована особистість та свідомість. І це люди того покоління, яке не звикло говорити особисто. Про себе, від власного імені. Звикли говорити: «ми», «громада», «колгосп» і так далі. Але, на щастя, в нашій групі люди відкриваються, говорять про себе, говорять про проблеми, які їх хвилюють.
Створена нами вистава є результатом піднятих групою тем, нарахували їх десять. Говорили про медіазалежність, про прощення. Одна учасниця ділилась, що не може пробачити давню найближчу подругу. Говорили про самостійність людей поважного віку. Про потребу в автономності. Про певний егоїзм людей старшого віку, які ставляться до дітей як до власності. На цю тему зробили інсталяцію з предметів. Також говорили про вирубку та омолодження дерев. Власне, про це наша друга вистава. Говорили про безпритульних тварин. Тих, яких викинули на вулицю. І про те, що самотні люди поважного віку оточують себе тваринами, компенсуючи людський контакт. І подекуди це призводить до певних трагедій. Піднялася тема пригноблення в родині авторитарною мамою. «Доросла донька, старенька мати». І саме на цій темі в учасниць народився комедійний сюжет.
Розкажеш?
Спробую! Отже, єврейська родина у Кропивницькому, мама і три доньки. Старша – Сара, самотня й живе разом із авторитарною мамою, середня донька Роза – в іншому місті. Вона має родину і дітей. Молодша – сорокарічна Софа, також живе з авторитарною мамою, також самотня. Жорстка мама маніпулює доньками, керує їхнім життям, контролює, принижує. Але це все зображено у комедійній формі. Наприклад, от сцена: Мама лежить на дивані, і вигукує до старшої доньки: «Саро, ти двері закрила?» «Закрила!» «А на засувку?» «І на засувку!» «А на крючок?» «І на крючок!» «А на ціпок?» «І на ціпок!» «Все, все з хати винесуть! А де Софа?» «Софа на концерті». «Що вона там може робити на тому концерті?», «Бідна Софа йтиме вночі через парк. Підійде якийсь чоловік і зробить їй…». Потім видозмінювалася ця фраза. «Зробить їй недобре». А старша дочка Сара відповідає: «Мамо, Софі 40 років. Уже пора би, щоб їй хтось зробив недобре». Люди у залі сміялись. З харизматичності, з несподіванки. Але обговорення потім було дуже важке. І сльози, звісно, були. І підтримка була. І вкотре ми розуміли, що форум-театр допомагає створити діалог, знайти певні рішення. Вистава називалась «7-40. Одвічне коло». В 7-40 група вклала натяк на єврейський танок 7.40, який рухається по колу і танцюється на весіллях, головній героїні 40 років. І, власне, одвічне коло – це про медіазалежність, де людина потрапляє у тягучий вир. Ми багато нарікаємо на молодь, а люди поважного віку сказали, що вони дуже залежні від гаджетів, від соцмереж! Що іноді вони хочуть борщ доварити, але зависають у телефоні і забувають. Вони теж намагаються обмежувати себе в часі на гаджети, але це не вдається, бо залежні вони також від суспільної думки, від бажань не пропустити новини тощо. Тема медіазалежності серйозно хвилювала групу.
Ти згадувала, що це певним чином і про самотність.
Так, це вже з’ясувалося під час показу форум-вистави, одна глядачка дійшла думки, що медіазалежність – не така вже й «погана» залежність. Це втеча від самотності, особливо для людей поважного віку, особливо зараз, у період війни, коли в багатьох людей цієї вікової категорії діти далеко в Україні або за кордоном, і не можуть приїхати, або військові. І телефон, соцмережі й медіа створюють доволі реальну ілюзію спілкування. І це, можливо, навіть не втеча, а спосіб побороти самотність.
На форум-виставі у нас була також інсталяція з предметів, пов’язана з назвою. В куточку стояло підсвічене веретено. На ньому були причеплені мобільні телефони. Поєднання автентичного українського з сучасним світом. Люди реєструвались у світлій частині зали, потім заходили у напівтемне приміщення, де згодом відбувалася вистава. Проектор висвітлював назву вистави. І паралельно, в куточку, підсвічена великим ліхтарем, була ця інсталяція, до якої можна було підійти.
А скільки загалом тривала вистава?
11 хвилин.
А форум?
Близько двох годин. Ми вирішили з Ксенією, що півтори-дві години – це комфортний час, бо серед глядачок і глядачів люди різні, але переважно поважного віку. Треба враховувати, що вистава йде у вечірній час, люди втомлюються.
Можеш розказати в загальних рисах сюжет вистави?
Спробую коротко. Початок: проєктор на сцені висвітлює картину вечірнього парку з лавочками, з’являється тендітна невисока жінка у мереживній сукні з букетиком квітів у руках і в капелюшку, вона співає французькою.
На лавочці нерухомо сидить молодий чоловік. Заходить головна героїня, Софа. Вона йде і говорить по телефону. З її розмови зрозуміло, що вона спілкується з чоловіком і говорить про те, що надіслала йому кошти, які він попросив. І що вона просить його, щоб він їй надіслав свою чіткішу фотографію. Розмова різко обривається. Софа намагається йому ще щось сказати, але він вже поклав слухавку. Вона залишає телефон. Світло вимикається. Картинка змінюється, проєктор висвітлює кімнату. Входить жінка: об’ємна, у великому рожевому халаті, з яскравим бантом, пов’язкою на зачісці. Вона говорить телефоном: «Алло, Бора, Бора, це я, твоя Бетя. Ти пам’ятаєш мого гінеколога? Ну, так, той, який був стоматологом. Так от, він же одружився. Та що ти, уяви собі. Йому 70, його мимрі 20. Та ні, Бора, ми з тобою, то інша справа. О, Бора, Бора, тихо, тихо. Здається, хтось йде. Ні, пока, не мішай мені умірать». Вона відкладає телефон, лягає на диван. З’являється старша дочка, Сара. Між ними відбувається діалог. Видно, що старша дочка розуміє, що мама прикидається. Вона навіть говорить фразу: «Мамо, ви позавчора помирали, вчора помирали». Мама відповідає: «Сьогодні я ще не помирала». Вимагає від середньої дочки Рози принести води, – вода надто тепла, надто холодна, – всіляко виносить мозок.
Сара шукає зарядний пристрій від телефону. Середня дочка, Роза, гостює з дітьми в мами зараз, вона весь час у телефоні. Мама запитує, де Софа. Власне, на що їй дочки відповідають, що вона на концерті, що вона сьогодні грає.
Ми знову бачимо картинку вечірнього парку. Бачимо пані, яка співає французькою. Софа розгублено намагається набрати ще раз номер. Хлопець з лавочки підходить до Софії з квітами і говорить, що він давно за нею спостерігає, вона йому дуже подобається, і він хотів би познайомитись. Але наша героїня встає, не помічаючи його, іде далі, наштовхується на цю пані, яка співає, завмирає, заслуховується співом французької пісні, але в неї раптово починає дзвонити телефон. Вона дістає гроші машинально, хоча ця жінка не збирає гроші, але Софа дає їй гроші, і вже з телефоном іде далі.
Змінюється картинка. Ми бачимо знову кімнату. В кімнаті наші жінки. З’являються двоє онуків, які починають дико галасувати і бігати з телефонами. Мама вимагає від Рози забрати своїх дітей звідси, бо вони роблять їй «беременну голову», а вона хвора.
Роза виводить дітей. Починає втішати маму, гладить і обіймає. Поступово вони обидві залишаються в телефонах. Заходить старша дочка з телефоном і говорить ніби сама до себе, що «гарно бути хорошою дочкою, коли приїжджаєш на короткий час». Заходить Софа, її ніхто не бачить, всі в телефонах, але водночас розмовляють, зокрема про Софу, що на неї ніхто вже не гляне в її 40 років. Вона може вільно ходити в темряві в парку, бо вона нікому не потрібна. Софа все це чує, але ніхто її не помічає. Вистава завершується тим, що Софі приходить сповіщення (його відображає проєктор), що акаунт чоловіка, з яким вона спілкувалась, і якому надіслала гроші, видалений, тобто це був аферист.
Я вже знаю, що є запис вистави, який можна подивитись! Це дуже круто. Я дуже радію, коли є документація форум-вистав!
Це непрофесійний запис, але подивитися можна.
А скажи, цей вибір саме єврейської родини, він зумовлений тим, що в групі є єврейка, кілька єврейок, які розповідали про свій досвід, чи це така, певним чином небезпечна штука, коли група звернулася до стереотипів, а не до особистого досвіду?
Я не знаю з приводу національностей, але наші учасниці дуже багато знають про єврейські традиції. Чи це в родині, чи мають знайомих, не знаю. Вони навіть під час репетицій коментували, що у єврейських родинах мами дуже люблять і не сварять дітей, так само, як і те, що мати в єврейській родині – це святе. Та хочу повернутись до комедії. Одна з глядачок, власне, очільниця громадської організації «Вік щастя», пані Наталя Бондаренко, поділилася враженням після вистави: «Мені абсолютно не було смішно. Я розуміла, що певні моменти вистави кумедні, і десь вони викликали усмішки в залі, (не скажу, що стояв там великий регіт, але атмосфера була не гнітюча, жартівлива). Та я дивилася, і мені не було смішно, навпаки, відчувала, як багато зачіпається складних тем».
Розкажи про інтервенції?
Залюбки. Одна глядачка сказала:
Слухайте, ну є ж оцей Бора, Борюсік. Можливо, якщо дочки якось організують цей момент і зведуть їх разом, і мама, вибачте на слові, звалить з дому, нарешті дочки задихають вільно, заживуть своїм життям.
Вона внесла роль коханця мами. Почали жартувати, мама каже, Боря до мене ніколи не приходить без подарунків. Ми знайшли якусь коробку, і от Боря заходить з великим пакунком, освідчується, і забирає маму до себе жити.
Але тут інша глядачка попросила вийти тепер замість старшої дочки, Сари. Відбулася друга інтервенція. Акторки програли сюжет далі, й глядачка показала, як тепер старша донька перебрала на себе контролюючу тоталітарну роль Мами в сім’ї.
Здавалось би, у нас небагато глядачів і глядачок, близько 30; 7 акторок, атмосфера камерна, частина зали не вперше на форум-виставах. І якщо ти зараз вийдеш на сцену і зіграєш цю інтервенцію, нічого нового ти не почуєш. Я завжди називаю це маленьким дивом форум-театру. Тому що в момент, коли людина потрапляє на сцену в запропоновані обставини, навіть не переодягаючись, без костюмів, атрибутів, реквізиту, сюжет набуває іншого розвитку. І ось під час цієї інтервенції, здається, знайшли проміжне рішення. Аж раптом з’ясовується, що для Софи нічого може і не змінитись.
У третій інтервенції глядачка вийшла зіграти Софу у сцені в парку з хлопцем. Вона відповіла на пропозицію побачення та знайомства. Але у залі піднялось питання, чи сорокарічна жінка, яка не мала ніколи стосунків з чоловіком, яка наважилася на такі стосунки лише на відстані в мережі з чоловіком, якого вона не знає, і на яку вдома не звертають уваги, чи погодилась би вона, в принципі, в сорок років, так кардинально змінити все й познайомитися наживо.
Думки залу розділилися. Частина говорила, що це можливо. Буває, що у кожної жінки настає емоційний пік, і вона готова до різких змін. Або, що це залежить від того, який хлопець. У нас був показаний сором’язливий.
Отже, загалом було три інтервенції.
А про що друга вистава? Невже за ці 10 зустрічей ви встигли зробити ще одну виставу?
Так. На одну з десяти тем. Хотіли назвати форум-виставу «Дерева. Тихі свідки часу». Але зупинилися на «Про що мовчать дерева». Мені здавалося, всім зрозуміла давно еко-тема, про що там ще можна говорити? Група почала тему з вирубки і омолодження дерев, яка актуальна для Кропивницького. Оскільки у Кропивницькій громаді є певний супротив, дерева вирубуються і омолоджуються, зокрема, в центрі міста, але вони потім гинуть. Коли в центрі міста будували Макдональдс, були активістки та активісти, які були проти, оскільки треба було вирубати дерева, але все обійшлося добре, дерева не постраждали. Ще група говорила про червонокнижні рослини, про лікарські рослини. І, як не дивно, але ця тема дуже хвилює кожну учасницю, кожна має якийсь особистий досвід, який стосується цієї екологічної теми, і ми доволі швидко зробили виставу. Група хвилюється, що, можливо, прийде мало людей, але ми з Ксенією знаємо, що це не проблема для форум-театру.
Я в захваті, що вдається втілювати вам у Кропивницькому! І хотіла поділитися своїм здивуванням, що я все чекала, знаєш, ну війна, війна, війна, війна просто з усіх боків. Слово «війна», тема війни. У мене також була майстерня з людьми 50+, і навіть трошки гастролі крихітні, в рамках імерсивного фестивалю. І у нас вийшла гомерично потішна вистава. Одна героїня закидала ноги на стіл, огірки собі на обличчя нарізала, викладала. Халати, шляпи, якісь фрази, говірки… Вони так насолоджувалися цим. У досвіді майстерень з молодими людьми такого рівня насолоди деталями я не мала. Люди 50+ були в тій роботі шалено вдячними, хоча їм було тяжко. Я думала, вони будуть про пенсії, про соцзахист говорити, про ще щось, про що я думала думають пенсіонери та пенсіонерки. Взагалі – жодного слова. У них була історія про родину, де жінка завагітніла, її звільнили, її мама пиячить, чоловік каже робити аборт – дитина з зайвою хромосомою. Вистава так і називалася – «Зайва хромосома». Мої стереотипи про людей 50+ вщент розбилися. А зараз я слухаю тебе, і все чекала, де ж буде тема війни. А її нема. Якщо абстрагуватись, то важко зрозуміти, в якому році відбувається це інтерв’ю, до певного моменту. І це мене дивує і дуже тішить, що поза війною, в обставинах війни – є життя, його дуже багато! І дерева, і бажання змінювати насильство в сім’ї. В цьому стільки потенціалу!
Стільки надії, правда?
Так, надії, саме її.
Ти знаєш, це не означає, що люди не мають потреби говорити про війну. В цьому та попередньому проєкті у нас є мами, бабусі загиблих героїв, жінки, чиї сини, дочки, онуки, онучки на фронті. Але при цьому неможливо не захоплюватися цими жінками, чоловіками, які говорять, що життя триває.
І ще. Ми всі розуміємо, що після перемоги кількість людей старшого віку населення буде велика. І на їхні плечі так само ляже відновлення країни після перемоги. Вони це дуже добре усвідомлюють. Ми з Ксенією надихаємося їхньою силою і мужністю. Тому що так чи інакше це справді вразлива категорія населення. Але те, як вони змушують себе мінятися, адаптуватися, вражає. Їхня здатність усвідомлювати, що поза війною, більше того, поза їхнім минулим досвідом, є сучасність. Вони говорять, що форум-театр дає їм розуміння, що є майбутнє. Дає сили не жити минулим, а навіть мріяти про майбутнє. ГО «Вік щастя» робить колосальну роботу для цих людей. А форум-театр стає дуже помічним та ефективним інструментом.
У нас одна із учасниць попереднього набору відвідала всі 10 майстерень, працює і у цьому наборі, брала участь у виставі. І от вона постійно казала: «Навіщо ми говоримо про пригноблення? Ну, що ж все так печально? Не можна на сцені показувати хлопчика з наркотичною залежністю, це ж ми несемо негатив глядачам. Спонукаємо молодь до згубних звичок!» Жінка під час рефлексії ділилася наприкінці проєкту: «Я приходила постійно додому сумна, чоловік казав: «Кохана, чого ти туди ходиш? Якщо ти така розкуйовджена емоційно приходиш і тобі не подобається?» «Ні, от я все-таки доходжу.» І вона після вистави раптом зізналася: «Дівчата, я вам вдячна. Мене осяяло просто! Я зрозуміла, що треба говорити про пригноблення, як мінімум, щоб його для себе усвідомити! Що це не вихід – удавати, що все добре. Мислити постійно позитивно і оптимістично. Мало того, що глядацька зала все зрозуміла! Вона ще й почала говорити з нами. І ми власні проблеми побачили під іншим кутом. О диво, давайте, давайте ще! Тепер – каже, – до мене дійшло!»
Ну і таких відгуків дуже багато. І про почуття власної безпеки, яка зростає. Тому це не означає, що ми про війну не говоримо взагалі. Це неможливо. Але так, є теми, які й у мене, і в Ксенію вселяють надію, віру. І ламають стереотипи, звісно. Тому що людям віку 50+ точно такі самі теми, цікаві, як і молодшим. І молодь, комунікуючи з людьми поважного віку, може розвіювати свої стереотипи, коли приходить до нас.
Я тебе слухала і згадувала: коли ми задумували до ковіду Школу театру пригноблених в Україні, я іноді мала сумніви, та кому воно взагалі треба? Але ти приїхала на Школу, повчилася, і зараз, завдяки тому, що ми з колежанками це вирішили робити, є ти, і Ксенія в Кропивницькому, ви активно та вмотивовано працюєте, і завдяки вам у ще одному куточку країни стала група людей робить неймовірні відкриття, отримує досвід, підтримку. І це ніби кола по воді, і це так красиво! Я дуже вдячна, що ти подалась на школу, і що ти продовжуєш це робити, вірити, використовувати!
Дякую і вам за можливість вчитися! За комунікацію, за поради. Ми з Ксенією знайшли себе в цій сфері. У Кропивницькому це дуже заходить, є і молоді люди, які запитують наразі про майстерні й цікавляться, де це знайти. Та і ми також отримуємо величезний ресурс!
Дякую тобі за інтерв’ю, за можливість ділитися різноманітністю жанрів форум-вистав, доступністю громади Кропивницького до методу. Форум-вистави комедійні бувають, насправді, набагато частіше, ніж здається. І зі сміхом говорити про біль, крізь сльози сміятись, це, мені здається, у нас національне. І це круто!
Ну, от наш досвід показав, що так і є.
Розмовляла Аня На. Повне інтерв’ю можна подивитись у відеоформаті за посиланням.
Автор світлин: Олександр Майоров