Ці інтерв’ю мають на меті не лише познайомити із людьми, які працюють з методикою театру пригноблених в Україні, але і дізнатись як наші героїні прийшли до неї та що для них означає ця практика, особливо з огляду на контекст та виклики, які стоять перед Україною зараз, у цей непростий час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Сьогодні з нами Алла Мельничук, яка є співзасновницею першого антикафе Бердянська «Час є», тренерка, джокерка театру пригноблених, журналістка та ініціаторка групи підтримки для переселенок «12 тижнів з Аллою».
Розкажи про три речі, за які любиш методику, яку ти довгий час практикувала до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
– Ми планували запис цієї розмови, здається, у лютому, і тоді в мене був підготовлений план про що я хочу розповідати, як я практикую, які переваги методики є тоді, і наскільки зараз по-іншому… я все ще впевнена в дієвості цієї методики, але наскільки інакше я зараз відповідатиму на запитання, й іншим чином відчуваю. Форум-театр дуже люблю за множинність сценаріїв, за те, що учасник_ці можуть усвідомити, що є не тільки один вихід, що вони можуть бути різні, навіть не виходи – шляхи, і людина може усвідомити й побачити, що може бути інакше, і це для мене найважливіше. По-друге, це те, що глядач_ки, які відвідують постановки або репетиції, – можуть відчути себе режисер_ками свого життя, і цей аспект для мене дуже важливий, оскільки часто і я зокрема навіть зараз забуваю, що в мене є влада над своїм життям, що можу щось змінювати і керувати цими змінами. І третій аспект, який зараз змінився, додався – це спільнота українських джокерок форум-театру, практикинь театру пригноблених. За останні два роки я відчула себе частиною спільноти і це нове відчуття, оскільки раніше я завжди практикувала самостійно, і всі свої питання я могла узгоджувати тільки з собою. Зараз я можу спілкуватись із людьми, які зі мною на одній хвилі.:.
Мене дуже тішить, що за 2 роки вийшло так, що ти вже до топ-3 зарахувала приналежність до спільноти джокерок, і що це для тебе є настільки цінним.
– За останні пів року українці виразно показали своє об’єднання і свою готовність працювати разом для спільної перемоги. Я рада, що наша
спільнота почала завчасно репетирувати, і тепер у нас вже є наші набуті помилки, позитивний і негативний досвід, і тепер, коли це все заради спільної перемоги підсилилось із вторгненням Росії, і зараз, напевно, кожен і кожна має більше сил і більше енергії працювати, не в сенсі, що нам сили додалося, а через те, що в нас немає виходу, окрім як боротися до перемоги,
Можливо, є щось унікальне саме в нашій спільноті, що тебе тут підтримує, щось таке унікальне, що ми можемо якось плекати, розвивати, підсилювати?
– Кожна спільнота унікальна, бо вона створюється з унікальних людей, і тому спільнота джокерок форум-театру, спільнота практикинь театру пригноблених – унікальна однозначно. Для мене в будь-якій спільноті найголовніше – цінності, що несуть учасни_ці, які сповідують у цій ситуації, тому унікальність нашої спільноти форум-театру й театру пригноблених в Україні – про взаємопідтримку, про можливість бачити різні сценарії й про можливість приймати їх та різних людей, відчувати сили тих людей, довіряти їм і віддавати можливість вирішувати й творити свої сценарії.
З тих сильних сторін, які тебе надихали в цій методиці, що зараз важко впроваджувати?
– У тренінгах зараз я інколи використовую методи з репетицій форум-театру. Але з лютого я не можу практикувати. Я для себе ще не розв’язала це питання, наскільки форум-театр зараз у нашій ситуації можна використовувати. Чи ти можеш бути режисером свого життя? Я не можу допомогти людям з відповіддю на це питання. Бо в нашому житті є такий сусід, який не дозволяє, як у своїй країні, так і в нашій, почуватися режисерами свого життя. Чи можу я давати людям відчуття впевненості, коли я сама не завжди вірю в нього? Зараз у багатьох випадках вони точно скажуть: «Це не був вибір мого сценарію». Я не впевнена, що я можу давати зараз людям оце усвідомлення різних сценаріїв власної режисури й вибору власних сценаріїв, коли ми обмежені воєнним станом, дуже стресовими ситуаціями. У цих умовах радити: щось можна було б зробити інакше, навіть давати їм таке припущення – зараз може бути дуже травматично.
А форум-театр – це дуже багато роботи з тілом, і зараз, коли україн_ки травмовані по-різному, оця робота з тілом може бути травматичною. Навіть не кажу про певні вправи на довіру, коли треба заплющити очі, про те, коли треба доторкнутися до людини або працювати в парі. Навіть маючи психологічну освіту, я не знаю, чи зможу зараз урахувати всі небезпеки, бо наші тіла ще не готові, не відновилися після стресів і травматичних синдромів. Коли я розмовляю про діалоги, емпатію, співчуття, а всередині в мене кипить лють і ненависть до ворога, я не можу не транслювати це. Тобто я дуже боюсь, що моя лють буде передаватися й відчуватися, підсилить важкі спогади в людей. Тому дуже багато аспектів, через які зараз я не практикую. Зараз у мене значно менше ресурсу саме на діалогові практики, бо щодня прокидаюся і думаю про те, що найкорисніше я можу зробити для наближення перемоги.
Що зараз тримає тебе й дає тобі сили? Що в тобі є тим ресурсом, який дозволяє ділитися цією силою з іншими через ті інструменти й практики, які ти знаєш, вмієш і згуртовуєш навколо себе людей там, де ти є зараз?
– По-перше, анімація – для мене це такий зараз вихід, коли ти можеш дозволити людям проходити через різні сценарії, і не треба залучати для цього тіло. У форум-театрі ми створюємо нову реальність на час занять, – те ж саме відбувається і в анімації, але це інша реальність, у якій ти можеш спробувати все, і це не про твою власну історію. Для мене це був вихід, бо ми продовжуємо працювати зі сценаріями, з розвитком комунікації всередині громад, але це поверховіша методика, яка не копає занадто глибоко, і створений продукт може бути розважальним, а може повчальним – він несе інформацію, власне, як постановка у форум-театрі, але це особисто твій сценарій, ти можеш не враховувати багато аспектів, багато різного, що відбувається назовні, бо це мультик, і ти можеш будь-який сценарій собі створити, навіть суперфантастичний. На жаль, форум-театр у нас у цьому плані виходить із реального життя.
Два дні не могла працювати, бо коли прочитала новини про Ізюм. Однак, коли зазвичай читаю новини, то вони надають мені сили розуміти, що війна продовжується, бо дуже часто зараз я працюю у різних містах, в інших країнах, оскільки ми не дуже впливаємо не те, звідки зараз нам можуть надати якусь допомогу, або звідки можна залучити ресурси для наших захисників та захисниць А ще багато подорожую, і відчуваю як стирається в людей оце відчуття, що війна все ще триває. В Бердянську, після 3-го року з початку війни громадян_ки почали забувати, відновлюється нормальне життя, приїжджають відпочивальник_ці, відкривали кафе, все працювало. Так от зараз я відчуваю теж саме, тому новини – своєрідне нагадування, що я зараз потрібна, потрібен набутий досвід за ці 8 років, поки ми створювали антикафе, створювали громаду в Бердянську, розбудовували довіру в нашому суспільстві, що ці набуті навички саме зараз найпотрібніші.
По-друге, це, напевно, творчість, і це не та творчість, із якою я піду потім у музей і буду комусь її показувати – та творчість, яку я малюю або пишу собі в маленьких зошитах, і вона дозволяє забуватись на декілька годин про те, що відбувається навколо, і відновити гармонію всередині себе, щоб потім можна було іти далі. Можливо, ще спілкування з людьми. У квітні-травні в мене було таке навіть передозування, бо наша мережа волонтерська вже налічує понад 100 активних учасників, волонтерів, і з кожним треба було Дуже важко останнім часом, тому я останній місяць дозованіше намагаюсь контактувати з людьми, але все одно спілкування на різні теми, напевно, менше про війну, а більше про якісь перемоги, які ми робимо щодня.
Як ти ставишся до підтримки людей, які допомагають захищати країну в тилу? Чи можна їх через театральні або інші методи таким чином підтримувати?
– Якщо хтось відчуває у собі силу практикувати, то це явно не буде зайвим, люди відновлюватимуться швидше. Форум-театр зараз буде неабияк корисним для налагодження роботи всередині громад, особливо взаємодії між громадами, що приймають та переселенцями. Зрештою, будь-яка категорія, яку ми зараз можемо виділити в Україні, – всі ми втратили дуже багато свого голосу, багато сил через те, що як би мені не було складно або зараз я маю якісь претензії до когось, я про них не розповідатиму, бо знаю, що головне зараз перемога, а вже після перемоги ми, повирішуємо всі питання. І це може тривати місяць-два-три, або пів року, але все одно оці суперечності в суспільстві будуть вибухати й підігріватись – неможливо уникати конфлікту занадто довго. Те, що ми по-різному щось відчуваємо й бачимо, – впливатиме й накопичуватиметься, якщо не проговорювати, то станеться “вибух”. І добре якщо це станеться тоді, коли вже в України буде достатньо сил вирішити ці конфлікти. А зараз в нас немає на це часу – треба боротись, перемагати, можливо, місія театральних методик загалом, арттерапії полягає у зменшенні оцього навантаження й відновленні взаєморозуміння.
В рамках нашої спільноти українських джокерок ти відвідала майстерню драматерапії австрійської джокерки Біргіт Фріц, чи взяла звідти для себе щось цікаве, певне натхнення, яке, можливо, вплине на твою роботу як тренерки або з різними креативними мистецькими методиками, можливо, є якісь важливі інсайти чи підходи, які ти плануєш найближчим часом втілити або інтегрувати у свою роботу тренерки?
– По-перше, всі навчання, які я зараз проходжу, усвідомлено обрані, оскільки часу на це зараз немає, але я точно знаю, що окрім форум-театру в спектрі методик театру пригноблених є дуже багато цікавих і корисних зараз для України практик, які я можу інтегрувати у свою діяльність. Особливо для роботи з молоддю й для роботи з підлітками – те, що зараз дуже важливе, важко обирати щось за найважливіше, але точно я взяла для себе розуміння, що треба засвоювати й розбиратись в інших методиках театру пригноблених, в тому, що зараз на деякий час замінить форум-театр у моєму тренерському арсеналі, бо під час роботи з травмами треба використовувати дещо іншу методику, ніж зазвичай використовувала. Друге, що я взяла з майстерні з Біргіт, – людям потрібен час, і ти маєш давати його їм, як би тобі не здавалось, що часу зараз немає і треба йти далі – не всі можуть швидко, і навіть не потрібно, щоб усі швидко ухвалювали рішення й швидко йшли далі – для цього в нас є інші аспекти життя. Напевно, це про артметодики, які дуже потрібні людям, попри воєнний час, для того, щоб розвантажитись, аби набратись сил, підняти свій емоційний стан, про важливість артметодик для терапевтичних і просто для відновлення людей.
Чи є поради, як триматися зараз, можливо, з твого звичайного дня, певні ритуали, які зберігають або накопичують твій ресурс?
– Мій головний ритуал зараз – встати з ліжка, якщо я змогла, значить, день уже минув не даремно, це вже моя велика перемога на день, і я не одна така. Наша група підтримки, яку я проводжу, показує, що для багатьох людей це зараз вже перемога – просто встати з ліжка. І я хочу сказати всім людям, які сьогодні встали з ліжка й читають цей текст, сидячи з кавою, або за роботою, приймаючи душ – це вже ваша велика перемога й ви молодці. На наших усіх групах ми повертаємось до планування, і коли я його відновила спочатку на день, на тиждень, на місяць, і пройшла десь майже квартал, то це теж певний ритуал, коли я можу побачити, що в мене є плани, що жодні напади, русня й таке інше — не можуть впливати на моє життя. Так, певну силу вони мають завдяки зброї, але головна моя сила – всередині. Я точно можу вибирати, як житиму кожен день свого життя, і я можу це запланувати, записати та йти до своєї мети. І як би це банально не звучало – просто записувати свої плани на день або на тиждень надає сили на їх реалізацію.
Розмовляла Яна Салахова