Техніки театру пригноблених, зокрема найбільш поширені форум-театр та театр образів часто справляють терапевтичний ефект – учасники та учасниці майстерень говорять про полегшення, коли діляться своїми історіями або інакше осмислюють прожитий досвід завдяки іншим поглядам та позиціям у групі. Але чи можна тоді говорити про арт-терапію, оскільки почастішали випадки, коли саме так публічно в анонсах та оголошеннях представляють цей метод?
Наводимо дискусію, яка нещодавно виникла між учасникоми та учасницями української спільноти практики театру пригноблених, яка виділяє певні дилеми, критерії та ризики, які дозволяють побачити різницю.
Мирослав Грінберг: Для мене арт-терапія (якщо це дійсно вона) – це насамперед ТЕРАПІЯ, проводити яку може арт-терапевт/ка.
Наталія Шевченко: Погоджуюсь, якщо це справді терапія. Ну і щодо арт-терапевтів/ок, то всі ж у курсі, що у нас юридично немає такого поняття, як арт-терапевт/ка. Є психолог/-иня або медичний/а психолог/-иня, і психотерапевт/ка.
Мирослав Грінберг: Юридично немає (хоча закон у розробці), але саморегуляція професійного середовища, етика та репутація, хоч які слабкі, але є.
Владислава Крижна: У нас зараз будь-яке творче самовираження людей, особливо у групі, в колективному прирівнюють помилково до терапії. Якщо ти робиш щось творче, де люди щось роблять та говорять у групі, то все, ти вже робиш терапію, іншого для багатьох не існує.
Психологія та різні її практики, з одного боку, добре, що вони отримали розповсюдження і люди думають про своє ментальне здоров’я, роблять на цю тему проєкти. А з іншого, через те, що психологія взяла дуже багато саме з мистецьких, естетичних практик. То тепер в нас все, що пов’язано з самовираженням, окрім професійного мистецтва, де ще розмежовують, це має слово “терапія”.
Мирослав Грінберг: Точно! І важливо проводити розрізнення і наполягати на ньому. А ще ті, хто навчає мистецтву або проводить мистецькі заходи, часто називають це терапією, що для мене “дзвіночок”
Владислава Крижна: особливо зараз, неначе йде переосмислення мистецтва, що воно має цілющий ефект.. і важливим через це є “для пересічних людей”. Я не проти цієї думки. Але є побічна дія: що все потім прирівнюється до психотерапії, як “істини останньої інстанції” , от якщо вже психолог/-иня сказав/ла, значить так воно і є… І мене напрягає зараз цей колективний культ (з усією повагою до цієї роботи та професії).
Мирослав Грінберг: Цілюща сила мистецтва (катарсис ще у прадавніх греків був метою театру) та арт-терапія (до того ж в це поняття театральні практики не включаються, здається) – дуже різні речі, і саме це розрізнення важливе.
Владислава Крижна: Так, згодна, що це різне зцілення. Але ще з власних спостережень, зараз проводять багато дуже простих заходів і називають це “арт-терапією”. І потім через це, коли ти пропонуєш, наприклад, зробити ляльку, або створити персонажа казки,в тебе питають – “О, ви психолог/-иня?.. це казкотерапія?”
Для мене особисто арт-терапія була саме “терапією”, коли я ходила систематично у групу щотижня з запитом, симптомом і відповідними думками, які мені не подобались…Ходила довго. В мене був запит, лікувати щось…
Коли я просто творю, малюю, граю театр, пишу, так, мені стає добре, легше, але мені не потрібен психолог, я це можу робити навіть сама. І я не хочу це аналізувати, мати якесь пояснення, чому в мене такі кути, або які комплекси я виражаю через цього персонажа. У творчості живе далеко на тільке особисте, а багато світу навколо, який ти передаєш, чим більше цим займаєшся, ти вчишся бачити навколо більше і це передавати через власну емпатію.
Мирослав Грінберг: Саме так! І відмежування театру пригноблених від “арт-терапії”, психодрами, танцювально-рухової терапії – одне з найголовніших завдань.
Владислава Крижна: Так, згодна, це непростий шлях. І в інструментах, і підходах, сприйнятті людей і розвінчування міфів та очікувань