Практикиня театру пригноблених Лариса Головко з прифронтового Запоріжжя ділиться досвідом роботи групи з форум-театру «Я тебе чую» на базі Запорізької обласної бібліотеки для юнацтва. Вона розповідає про трансформацію акторів/-ок протягом року роботи над виставою, створеною за мотивами сценарію Аугусто Боаля «На громадських лавках», та про зміни в сприйнятті проблем, які порушувалися під час двох форумів з різницею у рік.
Як довго тривала робота над виставою і чому?
Питання про ефективність використання часу, знань та емоцій для досягнення якісного результату є постійним супутником у роботі над форум-виставою. Важливо, щоб вистава відповідала критеріяму української спільноти театру пригноблених, потребам акторів/-ок та режисерки, викликала емоції та роздуми у глядачів, порушувала важливі питання і спонукала до дослідження.
Важко було визначитись і зупинитися на одній темі. У нас спочатку зовсім нічого не виходило. Ми довго шукали і обирали тему для першої вистави під час війни. І ніяк не могли дійти згоди між собою, а потім одностайно обрали сценарій Аугусто Боаля.
Вибір теми для першої вистави під час війни був складним і довгим процесом, але зрештою колектив одностайно обрав сценарій Аугусто Боаля.
Чому обрали готовий сценарій, а не створили власний?
Колектив, що утворився ще у 2017 році, ніколи не мав проблем з написанням сценаріїв. Однак у 2022-2023 роках через міграцію учасників-иць довелося починати все спочатку. Група залишилася відкритою для нових людей, які приходили зі своїми історіями та проблемами: хтось тікав від окупації, у когось воювали рідні, хтось шукав порятунку від страху війни. На майстернях намагалися створити атмосферу безпечного простору, де кожен міг поділитися своїми переживаннями та поглядами.
Хтось кидає своє житло і з однією валізою тікає з окупованих територій у прифронтове місто, яке найближче розташоване до рідного дому. У когось чоловік воює, у когось він в полоні, у когось батьки або чоловік з дитиною залишились в окупації. Більшість із них дізнаються про нас від волонтерів, які теж є в нашій групі. Є також запорожці, які не хочуть сидіти під обстрілами і роблять вибір на користь занять естетикою і театром, ніж боятися наодинці в закритому просторі власної квартири. Є в групі такі чоловіки, які навпаки, не хочуть воювати, брати в руки зброю і погоджуються на будь-який мир. Люди мають різні погляди, і це треба весь час враховувати.
Налагодження діалогу всередині групи
Погляди нових учасників часто суперечили попереднім ідеям, тому знадобився час на порозуміння та налагодження діалогу. Я, як режисерка, не втручалася в цей процес, лише ставила уточнювальні запитання та заохочувала учасників до самостійного вирішення конфліктів.
Зараз я розумію, що це дійсно – правильний хід. Навіть попри те, що це важко, але саме це рішення дає свої плоди. В умовах нестабільного і небезпечного життя прифронтового міста дуже важко зробити щось міцне і надійне, щоб воно дійсно задовольняло позиції всіх учасниць/-ів майстерень. Теми, які люди піднімали, дуже швидко ставали неактуальними, старішали, не встигали за буремними подіями і емоціями людей, які змушені їх проживати і весь час знаходитися в стресі та невідомості. Важко знайти в собі ресурси і навіть опанувати свої емоції, не те, що потім працювати в групі або з незнайомими глядач/-ками, які прийдуть на покази.
Умови прифронтового міста ускладнювали створення чогось стабільного та надійного, що задовольняло б усіх. Теми швидко втрачали актуальність, емоції брали гору, і було важко знайти ресурси для роботи.
Неочікувана ідея
Ідея використати сценарій Аугусто Боаля «На громадських лавках» спочатку виникла як репетиційна техніка. Однак імпровізація настільки захопила акторів/-ок, що вони вирішили зробити повноцінну виставу. Теми, порушені у виставі п’ятдесятирічної давнини, виявилися актуальними і для сучасної України, а алегорії знайшли відгук у серцях запорізьких акторів/-ок.
Коли акторки/-и зіграли, вистава настільки всім сподобалася, що на якийсь час всі замовкли, а потім почали бурхливо обговорювати, що це саме ті теми, про які вони думали! І це актуально для України. Події, які сталися 50 років тому – схожі з подіями, які відбуваються в нашому суспільстві. Пригноблення, яке ми в Запоріжжі гостро відчуваємо, схоже на той тиск, що мали португальські селяни-революціонери під час Революції гвоздик 1974 року».
До чого тут Португалія з протестами селян?
Вікторія Писанець, виконавиця ролі революціонерки Жозефи, зазначає, що проблеми людей з різних країн схожі.
«Проблеми, які виникають у людей іншої країни, дуже схожі на наші. Проблеми власності землі дуже актуальні і для українців/-ок. Я розумію, що ми граємо інших людей. Граємо португальців/ок, але я розумію, що ми граємо і нас – українців/-ок. Граю Граєш Жозефу (селянку-революціонерку), а відчуваєш, що це наче я ти. Ось таке в мене було враження. І дуже не хочеться, щоб щось подібне – я маю на увазі корумпованих поміщиків – було в Україні. Щоб якась людина захоплювала твою територію, твої землі, твої будинки, а ти маєш обмеження в своїх правах».
Кінець першої частини, а в другій частині Лариса Головко та актор/ки з прифронтового Запоріжжя поділяться своїми переживаннями, роздумами та відкриттями, які виникли під час роботи над форум-виставою. Ви також дізнаєтеся, як актори/-ки, спираючись на досвід португальських селян 50 років тому, змогли порушити важливі соціальні проблеми та спонукати глядачів до роздумів та дій.