Голова ГО “Театр змін” Яна Салахова виступила модераторкою сесії про розбудову миру через мистецтво та медіа й спікеркою на сесії “Лідерство жінок та молоді у розбудові миру” на конференції «Українські підходи до справедливого та сталого миру», яку організували БФ Право на захист у партнерстві зі Спільнотою практиків діалогу за підтримки United States Institute of Peace в липні цього року у Києві.
Презентуємо повний текст її вражень та висновків на запит організаторів:
Простір мистецтва дає можливості існувати разом, зберігаючи свій особливий досвід. Мистецькі проєкти під час війни створюють базу для політики реінтеграції тих територій, які перебувають під окупацією з 2014-го року, а також зміцнення зв’язків з українками та українцями, які вимушено виїхали з країни. Мистецькі практики дозволяють зберігати або відновлювати контакти, вони є надзвичайно важливими для документування, рефлексії та поширення.
Хочу відзначити проєкти “Херсон зсередини та ззовні” та “Хроніки вишиванки”, які представляла Олена Афанас’єва з громадської організації «Тотем», Херсон. У цих проєктах простір мистецтва дозволяє відновлювати тендітну тканину взаємин тих, хто залишився в Херсоні й тих, хто виїхав. Обрала їх, бо люди, які залишаються в окупованих або деокупованих територіях найбільше не почуті.
Мистецькі проєкти також важливі для зв’язку з тими українцями, які вимушено виїхали за кордон. Навіщо працювати з тими, хто виїхав до ЄС? Бо Україна потребує людей. Ці люди, – частина нашої держави, яким важливо знати та відчувати, що Україна розуміє і не засуджує їхній вибір, їх чекають, їх не забули й створюють умови для їхнього повернення разом з ними. Їхній досвід та потреби мають бути враховані під час розробки програм та політик за принципом «нічого про нас і для нас без нас». Як це зробити? Продовжувати комунікацію та залучення їх до майданчиків з планування оновлення України.
Конференція для мене стала прикладом української суб’єктності та агентності, де говорили українські практикині та аналітикині, яких слухали представни_ці інших країн і ця практика слухання неоціненна. Нам потрібно більше таких конференцій як практик слухання та рефлексій, саме під українським лідерством. Я забираю спостереження про те, що з конфліктами та складними психологічними станами в громадах потрібно працювати зараз, щоби не накопичувати напругу та аналізувати фонові конфлікти екзистенційного та ціннісного рівня, які за ними стоять. Конференція підтвердила для мене, що спільнота є важливою формою стійкості для роботи та розвитку в умовах війни і я радію, що громадська організація “Театр змін”, яку я очолюю, вже майже 2 роки інвестує в розвиток української спільноти практикинь та Школи театру пригноблених. І останній висновок я сформулюю у вигляді дилеми – як розвивати мистецькі практики для роботи з болем та напругою, і уникати інструменталізації мистецтва під час роботи з донорами та державою?