В програмі «Емоційний інтелект» Тетяни Трощинської Яна Салахова розповіла про фільм «Як домовлявся Майдан».
– Найуспішніший фокус фільму – це діалог між громадськими активістами й опозиційними політиками, які відігравали ключову роль у подіях Революції Гідності. Вони зрозуміли сильні сторони одне одного й певну взаємозалежність в тому сенсі, що їм потрібно домовлятися, їм потрібно чути одне одного й шукати стратегії, в яких вони можуть виступати разом на одній стороні в протистояннітим силам, які на той момент загрожували і Майдану, і загалом всьому громадянському суспільству в Україні. І фільм дає величезний аналіз із цього приводу. Важливим є і те, наскільки зараз існує довіра між громадськістю і політиками, наскільки ми можемо створювати пул цієї довіри, бо тільки з нею ми починаємо хотіти домовлятися і відкриваємось до того, щоб чути позицію іншої сторони.
Для людини, яка практикує фасилітаційні переговорні практики – яка роль довіри, якщо це перекласти на тему Майдану?
– Довіру створюють і довіра це певний ресурс, який дуже важливий, бо без нього важко собі уявити багато змін і трансформацій. Без довіри не відбувається взаємодія. В контексті Майдану існувала об’єднавча рамка – «ми проти цього насильства, ми проти таких зухвалих дій», які повністю на той момент делегітимізували владу. Сам простір, спільний досвід, у якому люди перебували на той момент, ця взаємодія – вона створила передумови для цієї довіри. Під час своїх театральних майстерень ми також створювали цю довіру, досвід спільного. В одному просторі ми взаємодіємо, вчимося поважати й чути абсолютно різний досвід, який може бути на одні й ті самі події, але який значить щось інше для конкретної людини, який наштовхнув її на певні думки, цінності та переживання.
Як методика театру пригноблених може допомогти в процесі налагодження культури домовляння?
– Театр пригноблених був створений бразильським театральним режисером Аугусто Боалем власне у Бразилії в часи диктатури, коли в країні панувала велика нерівність. Він зрозумів, що класичний театр займався певний час агітпропом. Боаль багато працював з болючими темами, які існували на той момент у суспільстві, але він дійшов висновку, що межа між актором і глядачем – не здолана в класичному театрі. Згідно з його переконаннями, життєвий досвід глядача вкрай важливий. Театр пригноблених – це методика, яка працює не з акторами, а пересічними людьми. Ця методика говорить про те, що кожна людина є експертом свого життя і її життєвий досвід може допомогти знайти стратегії для зміни проблемної ситуації та вирішити конфлікт, який зараз є нагальним у громаді. Ці люди створюють виставу, але це не просто взяти та написати сценарій. Спочатку вони знаходять зв’язок із собою через ігри та вправи, вони шукають актуальні питання та відповіді на них. Через такий груповий процес ми знаходимо ту тему, яку б ми хотіли підняти публічно в громаді. Під час вистави вона завершується на піку конфлікту і ми запрошуємо самих глядачів у залі вийти й запропонувати свій хід подій. Саме вони можуть втрутитись і змінити те, як буде завершуватись ця вистава. Ми провокуємо людей не говорити, а діяти – діяти театрально, щоб через театр та безпечний мистецький простір тестувати різні стратегії, які можуть допомогти нам у житті. Те саме ми робили на Майдані. Тоді ми зробили майстерні в п’яти містах: в Донецьку, Києві, Чернівцях, Чернігові й у Львові. Ми хотіли тоді зрозуміти – що ж справді хочуть люди? Ми заохочували людей осмислити, де вони перебували і на основі цього осмислення, аналізу конфлікту, вони шукали свою роль в ньому, знаходили свою позицію.У такий спосіб людина краще усвідомлює свої потреби, розуміє хто може бути її однодумцем і хто може допомогти в реалізації бажань та цілей.
В фільмі «Як домовлявся Майдан» прозвучала ще одна важлива думка про те, що Майдан не можна зібрати за гроші, а лише за гідність, і можливо, це ота точка, яка насправді дає можливість від конфлікту стартувати знову в процес домовленостей?
– Так, погоджуюся. Через цей фільм ми намагались аналізувати – а що ж нас згуртувало, що не вдавалося, що нас спонукало тощо. Коли подібні події відрефлексовані, і ми розуміємо, які стратегії працюють, а які – ні, то це дає змогу далі будувати острівки та простори згуртування в нашому суспільстві. Часто кажуть про те, що дуже легко зібрати людей проти чогось і дуже важко об’єднати задля якихось речей. Цей пошук задля чого – він надзвичайно важливий і театр в цьому дуже допомагає. На наших майстернях учасники можуть ділитися своїми думками, баченням, мріями, страхами абсолютно безпечно, вільно, креативно й дозволяти собі це візуалізувати і відрефлексувати.
Люди старшого покоління говорили про те, що Майдан зняв страх. І це парадоксальна історія, тому що насправді люди гинули на Майдані, але водночас було відчуття безпеки.
– Це дійсно так. Інша практика, якою ми займаємося – це невидимий театр. Ми робимо вистави, про які люди не знають, наприклад, це відбувається у громадському просторі. Вони не знають, що стають співакторами_ками та піднімають певні наративи, які можливо навіть цензуруються у суспільстві. Коли ми розбираємо різні вистави і учасник_ця отримує підтримку хоча б однієї людини – це надзвичайно надихає і дає певний ресурс. Уявіть собі, скільки людей відчували цю підтримку на Майдані завдяки тому, що ці люди були на одній хвилі з тобою. Тому я так собі пояснюю цей парадокс – я теж була частиною тих подій і вони мене дуже емоційно захоплювали.
Безпека – це прийняття. Прийняття тебе, яким ти є. Хоча ми всі говоримо про базову безпеку (наприклад, щоб не стріляли), але без відчуття того, що тебе приймають як особистість з твоїми цінностями, прагненнями, це буде неповне відчуття безпеки. А на Майдані було якраз про ці цінності, про те, що ми не часто висловлюємо, але тоді вони були сконцентровані в одному місці.
У фільмі пролунала думка про те, що після того, як побили студентів, вийшла маса розлючених людей, тому що це якраз те, що зачепило дуже багатьох.
– Прояви насильства дуже сильно включають людей, особливо коли це настільки несправедливо.Ти відчуваєш, що так не має бути і тобі справді хочеться щось із цим робити. Я рада, що у фільмі також приділено цьому увагу. Справді з людьми треба розмовляти. Важливо було, щоб ті люди, які відповідали за протест та вели інших, продовжували розмовляти й намагалися далі спрямовувати. У фільмі пояснюється, наскільки це було важко і наскільки було важливо в той момент взяти на себе цю відповідальність. Це потрібно було аби люди відчули, що, їх розуміють, але з також дають відчуття та розуміння, куди потрібно спрямувати ідею, заради якої вони зібрались. Тоді у повітрі вирувала агресія і людям хотілося її вихлюпнути, і добре, що були громадські активісти та політики, які розуміли це.
Неодноразово у фільмі лунає думка про те, що у нас хто б’є, той втрачає владу, як, наприклад, Янукович втратив легітимність. Побиття стало точкою, яка включила людей, але там було і відчуття несправедливості.
– Так, абсолютно погоджуюсь. Це була важлива ремарка, мені дійсно відгукується те, що сказав тоді Юрій Луценко, порівнюючи нас із іншою країною. Ніби люди б мали злякатись, а це зіграло протилежний ефект. Виходить, емоція гострого відчуття несправедливості – вона переважає навіть той страх, на який розраховують, скажімо, ті, хто, планують такі акції. Не знаю, наскільки вона притаманна українцям з психологічної точки зору, але відчуття гострої несправедливості – вони тоді спрацьовували саме для згуртовування, і саме для того, щоби дати відповідь на цю несправедливість.
Фільм акцентує на тому, що громадські активісти розуміли, що потрібні політичні обличчя і навпаки. Це доволі рідкісна річ для України й для політичного життя.
– Майдан ще унікальний і тим, що до людей дослухалися, опозиційні лідери радились з громадськістю, прикладом того є віче. Легко було перевірити, чи люди задоволені тим, що вони говорять, чи ні. Тоді існувала коротка відстань між тим, щоби почути, звіритися і перевірити це. Тоді була така досить розвинена чутливість, з якою не могли не рахуватися. Зараз часто не вистачає такої чутливості, коли все ніби гаразд і коли ми сприймаємо будь-який протест як небезпеку. Протест – це свідчення того, що щось не співпало з очікуваннями, з потребами людей, і треба почути їх.
Під час Майдану відчувалась відсутність видимих маніпуляцій і це теж, між іншим, одна з ознак Майдану.
– Так, частково я змінила думку про тих політиків, які погодились давати коментарі в нашому фільмі. Коли вони почали щиро ділитись своїми емоціями в тих процесах, це викликало повагу. На той момент їм було важко і багато хто їх взагалі не слухав, але все одно вони брали цю відповідальність і до кінця її виконали.
Багато людей не довіряє політикам і політиці, є в нас така інституційна пам’ять, яка збилася в справедливому напрямку недовіри. І це частина ризиків, які теж треба враховувати, коли ми говоримо про домовленості.
– Так-так, і я би хотіла додати, що домовленості – це ж не якийсь кінцевий продукт, його можна переглядати. І це знову про відкритість, ситуація та контекст змінюються. В розрізі фільму ми бачимо, які фактори впливали на це. В кожного може змінитися позиція завдяки новій інформації про те, що відбулось давно. Коли існують домовленості – це не крапка, це не якась догматична вже штука. Насправді ж, ми можемо це переглядати і цього теж не вистачає в контексті того, що люди змінюються, обставини змінюються, і ми можемо це переглядати. Головне, мати змогу, знову ж таки, звіритись і обмінятись з іншою стороною, де ми зараз, чи ми досі лишаємося на тих позиціях, чи ми можемо їх змінити.
Що таке «Цунамі джокерів»?
– У практиці театру пригноблених, джокер – це людина (як і у колоді карт), яка може означати все, або нічого. В процесі, який ведуть ці люди, вони мають створити безпечний простір, в якому люди хочуть поділитися своїм досвідом. Джокер налагоджує діалог між акторами і між глядачами. Нам дуже важливо, щоб хтось був цією ланкою, яка з’єднує, створює діалог. І власне на Майдані була створена ініціатива «Цунамі джокерів». На момент подій Євромайдану один з практиків цієї методики, якого звати Ялмар, перебував в Україні. Він зрозумів, що ця методика може допомогти солідаризуватися учасникам. Тоді він запропонував міжнародній спільноті театру пригноблених робити на Майдані театр, майстерні, створювати простір, щоби люди рефлексували, усвідомлювали, що з ними відбувається і куди вони хочуть йти далі з цим. Відгукнулося тоді шість джокерів, але протягом всього року приїхало близько десяти.
Відчуття як з низового руху дуже швидко утворилася організована спільнота.
– Так, і це об’єднує, згуртовує, дозволяє довіряти. Коли я довіряю, я багато речей можу делегувати іншим людям, я не буду намагатись їх контролювати. Якщо ми принаймні дивимося на проблему чи на ситуацію в одному напрямку, ми не можемо одне одному заважати. Контроль і недовіра з’їдають і наші ресурси, і ресурси іншої людини. В «Цунамі джокерів» було багато довіри. Не критикували, а навпаки надихали і казали: «Класно, ти хочеш, роби!». Там ще якраз у фільмі моя колега Олена Подобєд-Франківська згадувала про правило п’яти. В громадському секторі Євромайдану було багато різних миротворчих креативних ініціатив, і власне, якщо в тебе є вже п’ять однодумців – все, іди роби. Без питань. І цінність в тому, що є людина, в якої є бажання робити. Для мене неважливо, що людина не має знань, якщо вона має бажання, то вона навчиться. Але оце бажання щось робити – воно може перекрити дуже багато речей, і треба підтримувати це бажання, треба людям давати ті крила, казати: «Круто! Ти молодець! Іди далі». І от на Майдані, мені здається, цих крил в людей було багато.
Загалом, Майдан був унікальним досвідом, у якому кожна людина могла відчути, що її голос і дії важливі, і вони справді щось змінюють. Дуже важливо, коли відбувається такий досвід, коли я розумію, що, якщо я щось хочу зробити, я беру відповідальність і роблю. Така відповідальна громадянська позиція. Майдан створив неймовірний досвід цього і ми можемо далі повертатися до цього й черпати там натхнення.
Ефір можна знайти за посиланням http://nrcu.gov.ua/schedule/play-archive.html?periodItemID=2995633