Ці інтерв’ю мають на меті не лише познайомити із людьми, які працюють з методикою театру пригноблених в Україні, але і дізнатись як вони прийшли до неї та що для них означає ця практика, особливо з огляду на контекст та виклики, які стоять перед Україною зараз, у цей непростий час. Сьогодні з нами Юлія Курилюк — учасниця однієї з наших перших очних майстерень форум-театру від початку повномасштабного вторгнення Росії й актриса форум-вистави «Справж_Ні», яка відбулася у Львові 29-го травня.
Як ти дізналася про методику театру пригноблених?
– Я вчителька в Старосільському ліцеї, це невеличке село біля Львова, куди я приїхала викладати зарубіжну літературу як учасниця програми «Навчай для України». Мене зацікавив формат театру пригноблених. Я дізналася про нього близько року тому, з фейсбук-сторінки «Театру змін», але знайомство і взаємодія саме з Яною Слаховою (практикинею театру пригноблених, головою правління ГО “Театр змін”) відбулися раніше – на інтеграційній сесії, яку Яна проводила для «Навчай для України». З події я винесла дуже цінні речі про довіру, про вміння слухати, про вміння бути почутим. Після того я підписалася на сторінку Театру, і мені здалося, що це дуже близькі мені речі. Тоді й почула нове для себе слово «джокерка» – саме в цей час мало розпочатися навчання чи тренінги для джокерів. Потім я навіть долучилася до однієї з онлайн-сесій. Мені було цікаво, як би я могла познайомитися з театром ближче, якесь внутрішнє чуття мені підказувало, що «це тобі мало б дуже сподобатись», і я, довіряючи йому, активно реагувала на різні події, які організовував «Театр змін», читала публікації й певним чином була ніби на тоненькому зв’язку.
Що змінилося за цей рік у твоєму уявленні чи розумінні театру пригноблених?
– Взагалі, чому я цікавлюся театральними практиками – бо люблю театр, і для мене це важливий пласт мого життя. Своєрідним відкриттям для мене став британський театр у кіно: широковідомі вистави – «Антоній і Клеопатра», «Гамлет», чи класичний «Коріолан». Проте мені завжди були цікаві якісь альтернативи, здається, що саме той шлях за рік від початку знайомства й до участі в живій виставі – подарував стійке відчуття, що саме таким театром я хочу займатися. Він для мене – про максимальну чесність, про відкритість, про взаємодію, про вміння приймати точку зору іншого або просто принаймні її побачити, і якщо не взяти собі, то дати можливість проявитися їй і зрозуміти. Це про надзвичайну глибину, і я вже казала, про чесність, але про чесність насамперед з собою, бо якщо ти нечесний із собою, то не зможеш повною мірою ані взяти участь, ані відчути цінність цього театру. І сам театр пригноблених, для мене про незручності й тиск, який ми навіть не усвідомлюємо. Бо не здатні це сприймати як тиск. Театр додав глибини в моєму житті, і значно більшого розуміння певних речей, а ще й вміння із вдячністю сприймати й цінувати спонтанність – ти ніколи не знаєш, як піде.
Як ти бачиш роль цього театру в наш час активних воєнних дій?
– Мені здається, що класичний театр не має таких інструментів, як має форум-театр, бо він передусім про досвіди й про можливість діалогів цих різних досвідів. Так, у моїй країні війна, але, окрім того, що війна торкається кожного, то іноді війна відбувається всередині кожного й кожної з нас, і мені здається, що за допомогою різних інструментів форум-театру ми можемо надати голос як різним групам, окремим особистостям, так і різним субособистостям, які є всередині нас і можливість висловитися, бути почутим, побаченим, і перепрожити, інтегрувати цей досвід.
Розкажи про створення вистави та сценарію
У нас було дві джокерки – Аня і Владислава, які активно з нами – акторками – взаємодіяли. Ми всі були повноправними учасниками_цями написання цього сценарію, і спочатку він мав якусь одну ідею і думку, але потім у процесі роботи ми виокремили певні свої найважливіші досвіди, які ми винесли, вже перебуваючи у Львові. Те, що нам болить, про що те, що нас пригнічує. І всі учасники вистави взяли частину свого досвіду та спробували його втілити в певний образ. Вималювався кістяк сценарію, після цього ми спільно визначили, кого ми лишаємо як образ, щось переформатувалося, щось взагалі відійшло на далекий план і врешті за сценарієм у нас виникла персонажка, яка від моменту свого народження перебуває під певним тиском: суспільної думки, очікувань її родини, нав’язувань систем освіти тощо, і ця героїня йде своїм шляхом і намагається вийти з-під цього тиску.
Що саме вона має для цього зробити?
По-перше, усвідомити, що це тиск, певне пригнічення, а по-друге, знайти свій шлях, який би був для неї максимально про розвиток і гармонійне існування в цьому світі. І певні обмежувальні фактори весь час були присутні. Це був частково метафоричний театр – були іноді побутові сценки, але за ними теж стояла метафора чогось. І через цю метафоричність ми намагалися донести, що воно працює як на якомусь локальному рівні, побутовому, так і на глобальному, як ми проявляємо себе у світ і як ми взаємодіємо з цим світом загалом.
Розкажи про свою роль?
Ми придумали для неї ім’я – це Валя, їй 52 роки, вона власниця житла у Львові, яке здає в оренду в умовах війни героїні й просить платити тільки за комуналку. Валентина поводиться у звичний для себе спосіб, який відповідає її віку. Тобто мій образ передбачав, що вона загалом непогана людина, але має певні побоювання, що коли, наприклад, героїня не оплатить комунальних послуг вчасно, то квартиру, власницею якої є Валя, – просто заберуть. На неї тисне система сплат, а вона відповідно тисне як власниця квартири на героїню. Квартирантка в її очах була досить безпорадною, і через це Валентина втручалася в особистий простір героїні, наводячи лад у цій кімнаті. Їй здавалося, що співмешканка дуже безпорадна, не може організувати свій побут і тому вона бере на себе роль впорядковувальниці простору. Це їй не подобалося, бо, на її думку, це мала б робити героїня. Домовласниця ще й боялася, оскільки йде війна, щоб раптом у помешканні бува, не з’явилися інші підозрілі особи, або не сталося такого, що виходить поза межі її контролю.
Як розвивалася ця роль?
Сенс ми закладали разом з іншими учасниками, я вклала свій досвід і відчуття цього образу. Після того, як відбулася інтервенція, я зрозуміла, що, по-перше, героїня не така вже й безпорадна. Раніше – до показу – між нами не відбувалося фактично взаємодії, то вже після інтервенції, раптом Валентина побачила в героїні живу людину, яка слабка, можливо, тільки в цей період свого життя. Виявилося, що вона може за себе постояти, може прибрати цю хату, коли їй буде це зручно. Вона звернулася до Валентини не до як сірої й безликої особи, яка просто має квартиру, а як до живої людини. І коли моя персонажка провзаємодіяла з реальною людиною з її живими страхами та слабкостями, але й водночас і сильними сторонами, то й змогла змінитися сама. Зрозуміла, що, не слід нав’язувати свого порядку, його абсолютно може дотримуватися героїня. Також, що квартирантку звати Сашею й вона у Валентині бачить людину з її ваганнями, страхами, із тим, що щось виходить поза межі її контролю, і їй не має потреби буркотіти та бути вічно незадоволеною. Валі раптом перестало кортіти робити все те, що вона робила досі, тобто пригнічувати й нав’язувати свою волю.
Чи був корисним тут твій життєвий досвід?
Навіть у певних системах є щось живе, якщо відбувається взаємодія живого й неживого, то навіть неживе якось свої жорсткі рамки може трошки посунути. І це дуже важливе відкриття, бо маю попередній досвід роботи в державних структурах. Я теж завжди не знала: чи я можу? Чи система мене притисне? Чи я якось прогнусь під неї? Чи все-таки я зможу з нею провзаємодіяти? І для мене це було підтвердженням, що систему творять люди, і якщо я з позиції якогось гуманізму до цього підходитиму, то так, не в 100 випадках зі 100, але високий відсоток того, що я знайду щось живе і зможу зробити так, що система піде назустріч.
Оскільки ти викладаєш дітям, вчиш їх, чи є в тебе думки, як би ти могла інтегрувати цю методику?
– Я неочікувано для себе, хоча насправді очікувано, взяла одну з практик, яку нам давали джокерки. Перед кожною зустріччю ми мали театральну розминку, де ми взаємодіяли між собою, і дві вправи я взяла для своїх учнів. Одна вправа була «Вітер дме, і відносить тих, у кого…», скажімо, червоні шкарпетки. І ті, у кого червоні шкарпетки, мінялися місцями. Ми гралися з шестикласниками, напевно, пів години, це було дуже весело та стимулювало їхню фантазію. Бо коли я сказала: а, потрібно ж було знайти щось спільне – на пошук спільного, що нас може об’єднувати? І коли потім кажу: «Вітер дме…» – вони ніяк не могли спочатку зрозуміти, обрати якусь річ чи частину тіла, яка була б спільною для дуже багатьох, але врешті вони почали уже казати: «Вітер дме й відносить тих, у кого дві брови!».
Інша вправа – ми заплющуємо очі, розплющені очі тільки в одного із кола, і він просить учасників, наприклад, сказати: «Я іду з нашої зустрічі з відчуттям задоволення й повноти життя», і всі із заплющеними очима, але вони показують, що для них задоволення й повнота життя, якимись жестами, тілом. І це теж дуже для мене важливо – бути учасником, але не бачити, що роблять інші, а проявляти своє за допомогою власної тілесності – коли ми думаємо про одне, але як по-різному це проявляється для кожного й кожної.
Може, є ще плани з роботи в школі з методикою?
– Наступного року хочу провзаємодіяти зі старшокласниками, з десятим класом, і спробую з ними зробити свою виставу, і я б хотіла, щоб вона була наполовину метафоричною – вміти бачити оцей аналіз – синтез, щоб вони змогли відчути це. Що стосується молодших учнів, то я хотіла б попрацювати з шестикласниками з темою булінгу, бо саме в цьому підлітковому віці вони дуже нетерпимі. В одному з класів, я вже намагалася пояснити про нетерпимість, про стійке жорстке небажання у сприйнятті інакшості і я вважаю, що саме форум-театр дозволить їм повною мірою пережити цей досвід.
Розмовляла Яна Салахова