Членкиня української спільноти практики театру пригноблених Владислава Крижна поспілкувалася з випускницею другого набору Школи театру пригноблених Маргаритою Корж про підготовку першої в Україні форум-вистави “Що ви знаєте про насильство?”, яка підняла тему гендерно-зумовленого насильства для правоохоронців Дніпра. Прем’єра відбулася на форумі “Невідворотність покарання за вчинення домашнього та гендерно зумовленого насильства” у Дніпрі. Джокеркою показу та майстерні, на якій була створена вистава виступила Маргарита Корж.
Запис цієї форум-вистави можна переглянути на нашому Youtube-каналі за цим посиланням.
Маргарито, розкажіть трішки, як починалася Ваша підготовка як джокерки до мініпроєкту на тематику насильства. Що ви робили? Ну, от, наприклад, як ви вчора казали, цікаво, що ви готувались з цієї теми теоретично спочатку.
Звісно, коли почалася підготовка і замовники запропонували таку тему, ми все обговорили, у них не було бачення, як це має бути. Вони сказали, щоб ми показали щось про насильство. Я давно вже займаюся саме тематикою гендеру, насильства і гендерно зумовленого насильства. Для мене було дуже важливо зрозуміти, що з великої глобальної проблеми, ми можемо показати саме методами театру.
Як ви це робили?
Зрозуміло, що бити людей, показувати якісь страшні речі, це не те, що має робити театр. Перед тим, як виходити до учасників майстерні, я мала підготуватися сама. Прочитала українські закони та публікації офіційних джерел і громадських організацій. Усвідомила, що багато матеріалів по цій тематиці, треба структурувати та обирати напрямок розвитку майбутньої вистави. Після цього я запропонувала замовникам, щоб долучились їхні представники, але щось не склалося, і я працювала з учасниками моєї студії.
Як відбувалася робота над виставою?
Протягом двох тригодинних зустрічей ми просто обговорювали: що таке насильство, як воно відбувається, які основні терміни. Потім я попросила учасниць/ків подумати про це і розповісти нам кілька історій, що вони знають про насильство, що вони бачать, обов’язково свої власні історії. Будь то жінки, дівчата, чоловіки чи хлопці, майже кожен має свою історію, і коли вони усвідомлюють, що це психологічне, економічне чи будь-яке інше насильство, вони розуміють, що це воно і є, це насильство – історії виникають у свідомості людей. Тоді я почала думати, як їх показати, ми робили різні вправи, ставили міні сцени, переходити від історій до дії. Це було нелегко, деякі учасники відмовлялися, деякі починали поводитися дивно. Але ми (я та учасники майстерні) не втручалися, ми були абсолютно вільні. Ми могли сидіти, могли говорити, могли мовчати.
Історії у нас було дуже багато – шість увійшло у саму виставу, це вже, знаєте, квінтесенція того всього, що ми проробили. Тепер нам треба було це показати. Як це показати? Показати театральними методами, щоб глядачі зрозуміли, що ми маємо на увазі. Щоб воно вплинуло на їхні почуття, спричинило реакцію, що була нам потрібна. Не все можна показати на сцені, ми шукали саме естетичні, художні засоби.
Ми не чіпали тему булінгу, молоді. Бо актори не змогли сформулювати своє бачення, хоч і була ця ідея. Або тема з насиллям пов’язана з людьми похилого віку. Вона якось так з’явилась. І вона спочатку була… Всі сказали, та ні, це якась маячня, про що тут говорити. Потім з цього вийшла перша сцена. І вона поступово ускладнювалась. І навіть на першому показі вона була простіша, ніж в останній виставі. І я вже маю відгуки, що це такі неочевидні речі.. Люди взагалі про це не думають. Тобто, та живе дідусь, бабуся. І що? У них все добре.Вони ситі, задоволені, про що тут говорити. А люди поважного віку дуже часто непомітні, суспільство не бачить, що з ними відбувається, а у них немає звички, культури говорити про свої проблеми.
Потім сцена сексуальних домагань на роботі. Це теж тема, над якою ми дуже складно працювали. Тому що багато речей, на які люди не зважають, не розуміють, що це домагання…Якщо чоловік тебе при обійняв, то що тут такого? Це ж тебе він буцімто якось підіймає як жінку.І цю сцену ми теж пропрацьовували достатньо складно. І не всі були згодні… Молоді дівчата, 20+, вони вже розуміють, що торкатися тебе, взагалі іншій людині не можна. Дорослі люди не вважають, що тут є щось позамежне. Це ж геть інший культурний контекст.
Я дуже рада, що в нашій групі були актори чоловіки. Один з них, коли перший раз прийшов, то йому було дуже важко говорити. Він колишній танцюрист, я бачила, як йому важко говорити. Він створював свій образ через рухи, працював тілом, і з цього вже потім починав йти образ.Хлопців на наші репетиції приходить небагато. У першому показі було три, на другому – два. Їм взагалі дуже важко, якщо вони не схильні до проявів насильства, вони знають межі, їм дуже важко підійти і якось там торкнутись, штовхнути, хоча б умовно, на сцені, бо вони вже розуміють контекст подій.
Можете навести приклад, коли ви спробували висловити щось художньо, але зрозуміли, що це може бути сприйнято як неетичне чи некрасиве?
Щодо сексуального насильства, спочатку ми не планували показувати це на сцені, бо ми не знали, як це зробити. У мене були ночі, коли я прокидалася, і ці думки оберталися в голові. Це було важко, оскільки внутрішній монолог тривав безперервно.
Ми розглядали багато ідей, і ця сцена народилася.Коли все закінчилося, покази відбулись, мені стало легше, але це відступило не так вже й далеко. Один приклад – історія з кафе, де чоловік кладе руку на шию дівчини. Стосовно теми сексуального насильства, ми виходили з ідеї не показувати його, але потім ми вигадали спосіб, де ми натякали на сексуальне рабство. Людина хотіла просто поїхати за кордон працювати, не задумуючись над умовами. Ми залишили це відкритим для глядача, створюючи можливість для різних інтерпретацій.
Щодо інших моментів, таких як історія з вечірками та сексуальне насильство на роботі, ми витягли ці теми з життя, спростивши деякі аспекти, щоб уникнути перевантаження. Наприклад, сцена вечірок розпочиналася як бездумне запрошення, а потім дівчата просто виходили, нічого не пояснюючи, що збагатило тему і залишило її відкритою для інтерпретацій.
У вас вдало вийшов театр-газета, як художній образ і як художній інструмент такої передачі. Дуже круто, що ви його використовували.
Так, мені видається, що це важливий момент, додати факти, зафіксувати, підкреслити думку, що транслюють актори. Як на мене, ми вдало підібрали матеріал. Ще й про права жінок, про те, що під час війни зростає насильство. Щоб зробити певний акцент, якщо, глядачі щось не побачили, не зрозуміли, то ми їм додали інформації. Було непросто. І в якісь моменти мені здавалось, що зараз розвалиться вся вистава і все. Дуже важливо, коли працюєш з колективом, відчувати і тримати баланс між метою роботи, виставою, і тим, що відчувають учасники.
Потрібно дивитись на кожну реакцію, на особливості поведінки, бути уважним до кожної людини. Не просто дивитися як на групу, а мати індивідуальний підхід джокерки до учасників. Треба вчитись майстерності роботи саме з колективом, дуже обережно, бо важкими, складними, болючими темами мають працювати вже більш-менш підготовлені люди. Таке не можна створити просто на короткостроковій майстерні – вони заходять з людьми, з якими ти працюєш у певній синергії, з якими створено коло довіри. Якщо ж колектив не згуртований, то треба, щоб у групі була певна кількість своїх, підготовлених людей.
Звісно, я переживала за те, як буде, якою буде реакція людей, бо замовник сказав, що там будуть представники влади, громадського сектору, поліції і прокуратури. Але вони теж люди, і за їхньою реакцією та поведінкою було зрозуміло, що, по-перше, вони були не дуже готові до обговорення таких тем, особливо методами театру, але потім творче в них все одно перемогло. Людям часто важко виражати себе через творчість, говорити через мистецтво, це незвична форма самовираження, особливо серед державних працівників та працівниць. Було важко, але потім вони включились і спробували для себе такий новий, незвичний досвід.
Як ви думаєте, чи може форум-театр якось вплинути на цю історію? Чи може він змінити історію суспільства, країни, сприяти зменшенню, профілактиці, подоланню такого глибокого і системного явища?
Я вважаю, що може, бо дуже багато речей треба показувати людям. Часто недостатньо просто говорити. Не завжди словами питання вирішується. Коли йдеться про власні кордони, порушення прав або якісь обмеження, упередження, просто говорити “так” чи “ні” не завжди ефективно.
А коли люди бачать, це впливає на них, у них змінюється кут зору. І є такі речі, які для мене дуже важливі. Я знову повернуся до історії з літніми людьми. Багато хто, коли ми робили це у своєму колективі, а потім, коли ми вперше показали цю історію, нам казали, що насильство стосується тільки молоді. А те, що це насильство, що це системна проблема, для мене дуже ілюстративний момент, тобто показати людям, що, бачите, таке існує, і може відбуватися поряд з вами. А ви навіть не усвідомлюєте, що це проблема. І, звісно, театр знаходить методи, що впливають на глядачів, вони звертають на це увагу. Це вибиває їх зі звичного потоку думок, наприклад, якихось уявлень, які вони могли створити, прочитати чи почути. І тоді люди бачать, як це відбувається у реальному житті, можливо поряд з ними, наприклад, домагання на роботі, і після того тобі кажуть, що це система, яка характерна для всіх країн і всіх людей.
У виставі ми намагалися показати, що, наприклад, керівник невідповідно поводиться з молодою дівчиною, а навколо колектив стоїть, і нічого не робить з цим, не втручається… Для мене це навіть важливіше за дію, бо вони вважають, що це нормально, оці хі-хі й ха-ха…заходь, підходь. Тобто, люди бачать все це і їх в цій ситуації анічогісінько не турбує. Не знаю, наскільки це було помітним, але мій заклик до глядачів й глядачок був: подивіться на це й змінюйте.
Розмовляла Владислава Крижна