Цього року джокерка театру пригноблених Ганна Клименко була змушена покинути рідне Запоріжжя та отримала статус внутрішньо переміщеної особи в Рівному.
«Замість того, щоб вночі відпочивати, моє тіло постійно готувалось до вибухів. Встати посеред ночі, зібрати себе докупи, розбурхати чоловіка, заспокоїти доньку, яка починала плакати, витягти сина з ліжка, який зовсім не хотів нікуди йти, забрати собаку і перевести всіх у підвал – це ще той атракціон. А коли це практично кожної ночі – це вже ставало нестерпним», – згадує Ганна.
Відчуття емоційної і фізичної втоми не покидало. Тож рішення лежало на поверхні. Але їхати навмання, туди де тебе не чекають і в тебе немає жодної знайомої душі, навіть в роздумах, було важко уявити.
Ще минулого року, навчаючись на 3-ій школі театру пригноблених, Ганна познайомилася з Іванною Голуб, адвокаткою, багатодітною мамою і просто сильною та турботливою жінкою.
Іванна згадує: «Ми познайомилися на третій школі, але спілкувалися мало. Лише цього літа, під час навчання зі створення сенсорного лабіринту, почали більше говорити. Ганна розповіла, що планує переїзд, але вагалася, куди поїхати».
«Коли ми жили разом у готелі, зрозуміли, що у нас багато спільного, хоча ми дуже різні. Ми щиро ділились своїми життєвими негараздами, тим як ми їх долали, що нам в цьому допомагало і підтримувало. Війна підсилювала в нас емпатію, а розуміння спільного напрямку розвитку у спільноті практики театру пригноблених – наші цінності. Я розповідала, що хотіла б переїхати в більш спокійне місто, а Іванна запропонувала приїхати до неї в гості у невеличке містечко Лісопіль біля Рівного, щоб від чогось відштовхнутись. Це було влітку 2025 року, а вже у серпні нам вдалось врегулювати наші робочі графіки і ми з дітьми вирушили на розвідку у привітне, затишне Рівне.
Мене і дітей чекав теплий прийом Іванни та її сім’ї. Для мене було дуже цікаво і навіть трохи незрозуміло, як можна виховати 6-ро дітей? При цьому встигати працювати, розвиватись, приділяти всім увагу, хоч трохи відпочивати, турбуватись про чоловіка військового і обслуговувати великий будинок самій. Тож для мене це було щось непосильне, на межі фантастики. Іванна виявилась гарною господинею, турботливою, відкритою і підтримуючою жінкою.
В той момент її допомога була для мене безцінною: розібратись в районах, школах, лікарнях і інших питаннях, щоб закрити базові потреби. Іванна познайомила нас з гарними місцями відпочинку, так би мовити, закохуючи мене у цей край лісів, чистого повітря і віри, що мені і моїм дітям тут буде затишно.
І невдовзі пазл, як то кажуть, склався: дітям місто сподобалось, швидко знайшли квартиру, школи для дітей підібрали і я почала почуватись в цьому місці безпечно», – розповідає Ганна.
Іванна має свій варіант історії: «Я запросила Ганну з дітьми зупинитися у мене. Вони приїхали на кілька днів, і їм дуже сподобалося. Тоді вони вирішили переїхати, з’їздили вдруге, теж жили у мене, поки шукали квартиру. Зараз ми підтримуємо зв’язок, і я радію, що Ганна з дітьми почуваються в безпеці». І додає: «З початку повномасштабного вторгнення я багато допомагаю людям – це моя внутрішня потреба. Це стало сенсом мого життя. Життя непередбачуване, і не всі вміють чи можуть просити допомоги. Важливо вміти читати між рядків і відчувати, коли хтось потребує підтримки. Якщо маєте можливість — допоможіть. Так світ стає добрішим».
Ця історія з життя – про силу спільноти, коли єднають не тільки спільні цінності, але й підтримуючі дії, які дають опору та відчуття що ти не одна. У складні моменти саме щире людське «я поруч» дає сили йти вперед.
«Зараз питаю себе що було б якби я не зустріла Іванну? Важко сказати. Але впевнена на 100% , що було б набагато важче. В якийсь момент вона для мене стала тим емоційним фундаментом, на основі якого я змогла реалізувати переїзд. І за це я їй безмежно вдячна», – каже Ганна.
P.S.: Вже в Рівному Ганна зблизилася ще з однією колежанкою зі спільноти практикинь театру пригноблених, Владиславою Крижною. «Вона швидко зорієнтувалась, що мені може допомогти краще інтегруватись, бо її досвід як ВПО тернистий…», розповіла Ганна.