У теплій розмові з джокеркою театру пригноблених, документалісткою Анею На, Марко Діденко, комунікаційний менеджер “Театру змін”, розповів про досвід, що отримав у його першій майстерні “Мистецтво діалогу через форум-театр”, як учасника, яка відбулася 24-26 вересня 2022 у місті Бар, Вінницької області.
Можливо, це буде несподіване питання, але з чого ж починати, як не з цього. Хто ти, Марку?
У цьому запитанні може бути дуже багато відповідей. Станом на зараз, якщо абстрагуватися від, наприклад, моєї ролі в якомусь конкретному проєкті, то я — просто людина. Чоловік. Може, навіть назвав би себе небінарною особою. А так, в принципі, якщо йти далі характеристиками, то журналіст, редактор, комунікаційник. Дуже розлоге запитання, знаєш, оскільки я беру зазвичай у людей інтерв’ю, то маю досвід, що вони нерідко думають, що на запитання має бути правильна відповідь. І, ясна річ, що її не має. Але ти запитуєш, і я думаю “А яка ж правильна відповідь”.
Але ми з тобою пробували на смак театр пригноблених, і знаємо: правильних відповідей — не існує. Дуже цікаво розпитати тебе про твій досвід в майстерні. Я так розумію, вона перша?
Перша.
В мене багато запитань, бо я зазвичай на інших ролях: учасниця, джокерка, менторка, документалістка, організаторка. А тут я — нічого не знаю про майстерню колежанок. Наприклад, для початку історії, цікаво якою була твоя мотивація попертися в інше місто, щоб взяти участь у майстерні, чому ти це зробив?
По-перше, я думав, що це дасть мені можливість перезавантажитись. І я давно вже, може з декілька місяців, не їздив на далекі дистанції. Розглядав це як подорож. Люблю маленькі містечка, і досвід, який у них отримую. Тому для мене тут зійшлось дуже багато зірок, і я вирішив заскочити в цей поїзд, точніше бла-бла-кар. І приїхати в Вінницьку область. Я розумів, що для мене це певний ретрит, детокс від новин і від усього цього, що відбувається навколо. А ще, сама концепція: спробувати себе актором, режисером або сценаристом — мені тут, мабуть, відгукнулось те, що колись я хотів стати актором, але не наважився діяти в напрямку до цієї мрії, залишивши це лише думкою. І якщо глобально на поїздку подивитись, то життя мене направило на той шлях, де я врешті міг стати актором.
– В тебе були знайомі в Барі? В яких би ти зупинився.
Ні-ні. Але, знаєш. Наскільки я вже тепер розумію: майстерня це така річ, яка так зближує, що до поїздки в мене не було в Барі знайомих, а тепер є. Хоч, в нас було всього лише два дні, але дуже зблизився з людьми за цей час. Мені навіть вчора писав один з учасників майстерні: “А прикольно якщо ми з тобою стали б джокерами.” Написав, що вважає мене перспективним. Це стало для мене одкровенням.Зрештою, я розглядав свою участь у Школі (Школі театру пригноблених), але перебування в Барі подарувало мені досвід простого спілкування, усвідомлення настільки люди різні й наскільки різноманітний досвід можна від них отримати, і фідбек, якого взагалі не очікуєш.
Найвища цінність цього процесу це залученість. Нас було 12 активних людей. У виставу залучили усіх.
Окрім тебе і джокерок всі були місцеві?
Були внутрішньо переміщені люди з Краматорську, з організації “Фонд розвитку громади”, студенти_ки. Наймолодшій учасниці було 12 років, старшій — років приблизно 60.
І про що зрештою у вас вийшла вистава з таким різноманіттям життєвого досвіду й віку учасниць_ків?
Учасники_ці принесли багато тем для вистави, переважали історії про проблеми внутрішньо переміщених осіб, було те, що могло стати основою сценарію. Але майстерня відбувалась в коледжі, й ми знали, що до нас прийдуть на виставу переважно студентки_ти, тож готували виставу для них. Врешті решт, наша історія вийшла про історію життя одного мрійника, який мешкав у маленькому місті й хотів здійснити свою мрію: стати стилістом. Але зіткнувся з булінгом з боку свого оточення, друзів. Мало, хто його підтримав_ала, а, якщо і підтримували, то невиразно. Я грав роль головного героя, але в дорослому віці, коли йому було 40+ за сюжетом. І, коли він, тобто я, пропрацювавши на заводі молодшим економістом, 20 років віддавши цій професії — не втілив таки, поки, свою мрію. І так все це і завершується: мене звільняють, а я маю вирішити, що робити: чи я йду шукати абияку роботу, беру на себе відповідальність як батько, годувальник; чи я працюю над тим, щоб наблизитись до своєї мрії.
Після свого першого досвіду, як би ти описав форум-театр людині, що абсолютно не має уявлення про що це?
Мені здається, що я вже це роблю, бо долучився до “Театру змін” і, коли мене запитують чим я займаюсь, то я з радістю розповідаю — театром. Але потім додаю, що цей театр не звичайний. Ми не ставимо вистави за текстами драматургинь_ів. Акторами_ками, драматургинями_ами, стають ті, хто беруть у цьому участь, а потім і глядачки_і долучаються. Ніхто, переважно, не чув_ла про таке, і я ввесь час, так би мовити, несу інформацію в маси.
Театр, і життя, з рештою, це конфлікт, і беручи участь в театрі пригноблених, у форум-театрі зокрема — ти можеш побачити себе в конфлікті збоку. І через це відбуватимуться зміни у світогляді, розширюватимуться горизонти й ти думатимеш про те, про що раніше не думав, матимеш нову оптику на раніше звичайні речі. Я можу про це багато і довго розповідати. Коли людина зацікавлена. Інколи, до речі, питають як взяти участь.
І як взяти участь?
Є Школа, час від часу відбуваються майстерні. Можна поїхати на майстерню в інше місто, як я, якщо є велике бажання. Можна запросити джокерку, тебе, провести майстерню у своїй громаді, місті.
Як тобі було бути актором, чи ти задоволений?
Мені сподобалось бути актором, але я переживав. Що можу підвести або зробити щось не так, аж до самого виходу не міг вжитись у роль, але за декілька хвилин мені вдалось, як мені здається. Я відчував нас командою, що я не сам.
Ти знаєш, Марку, в майстернях, які я проводила, чомусь дуже рідко беруть участь чоловіки. Вони рідко надсилають заявки на навчання в Школі, вони рідко з’являються в тій сфері, якою я займаюсь. А я так люблю чоловіків! У вас на майстерні в Барі браку чоловіків не було?
Нас було троє зі мною з 12 людей, і дві джокерки.
О! Тоді, можливо, ти міг би пофантазувати, чому так відбувається: чому чоловіки рідко беруть участь у подібних речах?
Я вельми відкрита і широко мисляча людина, я чоловік, але мені здається, що я якийсь нетиповий чоловік. Тому, спираючись на свій досвід, я про цю тенденцію сказати не можу, в мене своя оптика. Чоловіки, мені здається, закритіші або менш емоційні. Мене і самого виховували, що чоловіки не плачуть або щось таке. А тут, на сцені треба грати й показувати себе з різного боку, поводитися не так, як “мають” чоловіки.
Є і такі, хто відкриті. Але самоцензура і планка як треба виглядати на публіці існує. Може, чоловіки відчувають тиск суспільства. Я надягаю це на себе, і для мене це брєд, але розумію, що для багатьох це затискання, що не дозволяють прийти в певну незнайому спільноту і відкритись. Може, тут йдеться про те, що в жінок більш розвинена емпатія.
Як ти гадаєш, Марку, якщо пофантазувати далі: чи можна в описі події зробити якусь таку замануху, фразу, щоб чоловіки побачили і такі: “О, на це я піду!”.
Я не знаю, мені спадає на думку щось банальне: що можна там зустріти дівчину. Але я не знаю, бо я так не мислю і важко уявляю як мислить інший чоловік.
Вважаю, що всі ці речі можна в собі виховувати. По собі я бачу який я зараз, і яким був 10-12 років тому. Це культурно й ментально інші особистості. Бо тоді я спирався на те, як мене виховували, а тепер я сам обираю собі традиції й став ширше мислити, я зміг помічати обмеженість свого мислення, певний сексизм; можливо, через оточення, чи я просто усвідомив, збоку подивився і мені не сподобалось — багато факторів. Але емоційний інтелект можна завжди підвищити й розвинути, якщо прагнеш до цього.
Я уявила постер “Театр пригноблених для справжніх чоловіків!” і зображення маскулінного чоловіка. У чоловіків мало мотивації, з якими я спілкувалась, щось робити з емоційним інтелектом. Я намагаюсь робити в кущових масштабах щось, а як мотивувати глобальніше — показувати що це покращить життя чоловіків, я не знаю.
Мені це не подобається, але в чоловіка якогось умовно середньостатистичного, є така установка, від суспільства або сім’ї, — ти ж хлопчик, все одно хлопчиків менше, на тебе знайдеться якась — те, що я чув в дитинстві. Може, не від батьків, але завжди як наче норма. Ти народився хлопчиком, ти витягнув свій щасливий квиток, в тебе є твоя біла чоловіча привілея, бо ти вимирущий вид. Жінок-то все одно більше. Мені здається, багато кому закладали такого порядку речі.
Тобто, якщо ти народився чоловіком, то можеш робити що завгодно?
Так. Світ належить тобі. І таким як ти. У нас все ж таки, патріархат, і про це можна говорити багато. Якщо проаналізувати ситуацію історично і взагалі, то цей світ чомусь не любить жінок. Коли я з традиціоналістами, патріархальними чоловіками сперечаюсь, то запитую: а що твій патріархат дав жінкам, щоб ти міг щось від неї вимагати? Вони мені кажуть: “Це ще з печер закладено, що жінка прибирає в хаті, а чоловік за мамонтом пішов. Нащо жінці щось взагалі вирішувати! Це ж природа так придумала, а не ми, чому ми маємо змінювати природу, так було тисячоліттями…”
Мабуть, чоловіки йдуть шляхом найменшого спротиву: “Мені ж пощастило бути чоловіком, нащо мені ще напружуватися, ще й якийсь інтелект емоційний, що це і нащо?”
Але є одна зброя, чи то броня, проти цього. Це — жіноча солідарність. Якої теж, на жаль, не дуже багато, але вона дуже дієва: коли жінки стають солідарними й заявляють чоловікам одна за одною “Ні!” І чоловіки такі: “В сенсі?” Коли така жінка одна, то значить, може, якась “не така”, а коли жінок ціла купа, то з’являється думка “Ой, а що це? Може дійсно, щось не так?”
А ще мізогінія (ненависть, зневага, огида, упередженість до жінок. ЇЇ форми: соціальне виключення, сексизм, ворожість, андроцентризм, патріархат, чоловічі привілеї, приниження жінок, позбавлення жінок громадянських прав, насильство проти жінок, сексуальна об’єктивація) за моїм досвідом, трансформується коли жінки діляться ресурсами одна з одною.
Так. І якщо повертатись до театру, то стосунки між чоловіком і жінкою це нескінченний матеріал для театральних постановок — якщо приходитимуть чоловіки. Якийсь прийде окремо взятий чоловік і такий: “І що, це я отак до неї ставлюся? І що, це якось неправильно?” Ясно, що треба патерни й тренди змінювати, відкривати іншу позицію, і гадаю ми робимо корисну справу. Гадаю, що за допомогою форум-театру, якраз, це і можна робити.
Я гадав “може зі мною щось не так” і намагався стати тупим чоловіком беземоційним. А в якийсь момент мені настільки сподобалось відкриватись людям!
Коли я почув словосполучення “театр пригноблених”, то подумав, що це зокрема й про мене. Бо все життя я, так чи інакше, відчуваю пригноблення, і воно було через ідентичність, окрім інших різноманітних пригноблень, що, ясна річ, є в житті кожної людини.
Розмову провела: джокерка театру пригноблених, документалістка Аня На