Зображення поста

Моя перша форум-майстерня за гонорар. Пам’ятка джокерки.

“Ми мусимо мати хоробрість і мужність, щоб бути щасливими”
(Аугусто Боаль)

Основна ідея форум-театру – показати суспільству необхідність участі кожної людини в побудові кращого майбутнього. Пояснити людям, що в більшості випадків поліпшення їхнього життя та соціальні зміни залежать від них самих.

(з книги “Форум-театр у теорії й на практиці”, Емі Гринбенк, Інна Айрапетян)

Спогади Ані, документалістки, театральної акторки,джокерки театру пригноблених про її першу майстерню з форум театру, за яку вона отримала гонорар. Літо 2019-го року

Я боялася писати про це раніше. Але тепер, коли мій перший гонорар за проведення форум-театральної майстерні переказали мені на картку, я готова говорити.

Сьогодні вночі я напівживою приїхала з Полтави, де вела триденну форум-театральну майстерню для людей з наркотичною залежністю й тих, кому не байдужа ця тема. Так сталося, що під час затвердження дат проєкту кураторка забула, що вчора був день Конституції, а позавчора – випускний у школах. А ще є очевидні речі, про які не думаєш, коли щось уявляєш. Наприклад, що вистава надворі влітку це ризик потрапити під дощ. І з одного боку, все це можна було б врахувати і перенести. (І мені так було би зручніше також.)

А з іншого боку, в інші дати – прийшли б інші люди. А так – до мене потрапили ті, кому точно це було треба. Одна дівчина перенесла поїздку до Києва, щоб потрапити. Інша вже давно живе в Києві, але на тиждень приїхала в Полтаву до батька й матері додому.

Випадковість нашого перебування в одному місці й часі мене приголомшила в перший день за знайомством. На другий день майстерні прийшли двоє дорослих людей: Іра – тендітна жінка, схожа мені на газель, і Юра – високий чоловік, схожий мені на тюленя (нічого не маю проти газелей і тюленів).

Нас начальство вигнало сюди. Кажуть: «Треба піти взяти участь!» Розкажіть, що у вас тут? Сідайте,– кажу. – Розповідати не стану, краще ми вам покажемо все, хай і сире. Бо так буде швидше пояснити. І ми відрепетируємо краще.

І ми з учасницями провели повноцінний показ форум-вистави для двох людей. Була одна заміна. І дуже глибоке обговорення теми.Нам стали зрозуміліші персонажки і їхні мотиви. Додались і викинулись зі сценарію нюанси.

– Ось так, – кажу, коли все закінчилось, – і завтра буде приблизно все відбуватиметься. – Тому пропоную нам із вами придумати для вас ролі і доєднатись до процесу.
– Ні-ні, в один голос сказали Іра і Юра. – Ми прийшли на кілька годин.

Я здивувалась: Тобто вас не буде завтра на майстерні?
– Ні, в нас зайняті дні.

І це був випадок, коли з ситуації було взято максимум. Бо, якби я знала, що вони прийшли на кілька годин, я б просто попросила їх піти. Щоб не витрачати час і сили. А так – ми отримали неочікувано глядачку і глядача, а вони – виставу.

«Довіряй процесу», – сказала мені колежанка Яна Салахова, якій я зателефонувала в перший складний день майстерні в пошуках підтримки. І коли на Полтаву впав дощ, і ми стояли з акторками під дощатим покриттям помосту сцени на вулиці, я зупинила нашу розминку і запитала чого кожна з них хоче просто зараз.

Не знаю, якою була б майстерня, якби ми перенесли її на місяць або зробили би потім. Але все співпало збіглося так, що зі мною поряд були глибокі, сильні й справжні люди, які мені довіряють, і яким довіряю я. Я була в Полтаві тільки третій день, а і за насиченістю вражень – ніби третій місяць.

Я думала вже декілька років, що у Полтаві не може відбуватись нічого цікавого. І вперше за ці роки я дивлюсь на своє місто зовсім по-іншому, – сказала учасниця.

А я – досі не можу усвідомити, що відбулось. Тому що велике можна побачити на відстані. Треба, щоб минув час. І тоді я, можливо, побачу, яку величезну роботу ми зробили. І на скільки всього вплинули в короткій і далекій перспективі. І як все це вплинуло й на нас самих. На мене, Поліну, Есмі, Іванну, і всіх, хто були дотичні до майстерні.

Фото з показу у Полтаві CO «Light of Hope»/БО «Світло надії»

Пам`ятка собі:

0. Дізнаватись про цілі, приховані та явні мотивації замовниці/замовника. Можливо, на цьому етапі весь проєкт і завершиться. Тому не економити на цьому етапі час.

1. Обов’язково турбуватись про свою їжу: де, що, і час на їжу. Обов’язково турбуватись про комфортність свого сну й про час наодинці перед сном (щоб не шукати ночівлю під час процесу майстерні, як було в мене два рази за три дні майстерні).

2. Завжди дізнаватись у замовниці/замовника про ресурси в проєкті: людські й матеріальні, інформаційні, коли працюєш із замовленням (і прописувати як є, коли працюєш сама.) Домовлятись про швидке інформування одне одного про всі зміни, які можуть вплинути на процес і результат майстерні.

3. Ніколи не вести форум-театр без спокійної наповненості всередині. Це може не тільки виснажити ще більше мене саму, а й нашкодити людям, які мені довіряться.

4. Ніколи не погоджуватись вести показ форум-театру на вулиці й для випадкових глядачок і глядачів. Турбуватися про цільову групу. Щоб не виходило ніби «заміж всліпу», бо форум-театр – це діалог. А для нього потрібні двоє.

5. Добре підготуватись, скласти план проведення майстерні. І бути готовою_им повністю відмовитись від нього, коли почнеться процес.

6. Робити те, що можеш, з тими ресурсами, що маєш, і такою, якою ти є в цей момент. Бути готовою до того, що все піде не так. І просто – реагувати.

7. Турбуватись про приміщення й умови, в яких відбуватиметься майстерня і форум-вистава. Бо це як пиляти дерево пилкою для нігтів – треба знайти ту пилку , яка підійде. Бо надмірні зусилля можуть призвести до безглуздого виснаження.

8. Обговорити для чого це потрібно й наполягати на тому, щоб замовниця або замовник виділяли свій час щодня на обговорення зі мною процесу, який відбувається.

9. Подумати про штатну психологічну підтримку групи, що створює виставу.

10. Визначити під час першої сесії з учасницями і учасниками майстерні: хто що хоче взяти собі від проєкту і що я сама хочу від проєкту взяти (не «очікують», бо це пасивна позиція учасниць_ків, а запропонувати активну позицію участі «хочу взяти!»)

11. Відпускати всіх учасниць й учасників, які не захочуть брати участь упродовж проєкту. І бути готовою до того, що це відбудеться, і це нормально. Втримувати силою, маніпуляціями, відчуттям обов’язку або провини – лише нашкодить проєкту й виставі. Найкраще, що можна зробити – по-доброму попрощатись.

12. Знаходити час, щоб бути на зв’язку зі своїми потребами і відчуттями під час процесу: йти до вбиральні, брати паузу, або просити про допомогу в учасниць та учасників процесу, або когось з команди, якщо вони можуть вислухати . Або просто людину, яка в темі. Бути готовою до того, що може «накривати», і це нормально.

13. Пам’ятати про колежанок і колег, які робили успішні чи не успішні форум-майстерні в Україні й не боятись їх турбувати, і консультуватись.

14. Не боятись пауз під час форуму після питань, які повисли в повітрі. І не давати «готових відповідей» зі свого досвіду, коли глядачки і глядачі, учасниці й учасники можуть дійти самі, й до чогось свого.

15. Бути готовою до того, що форум-театр – не експеримент у хімічній лабораторії з ідеальними умовами. Щоразу це рівняння з багатьма змінними. Й іноді там може відбутись навіть несвоєчасна романтична історія.

16. Коли проєкт закінчується і його внутрішні ресурси вичерпуються, то завершити його. Вчасно помітити цей момент, щоб завершити його не тоді, коли всі ображені, а коли всі залишаться просто вдячними одне одному.

17. Вірити в мудрість групи й її ресурси.

18. Обов’язково проводити після всієї майстерні й вистави зворотній зв’язок з усіма, хто брали участь. І не прощатись до того, як усі не будуть почуті. (Виділяти і планувати на це час, знаходити простори для цього і прецеденти (фуршети, чаювання).

19. Дати собі відпочинок після майстерні: поспати, поїсти, і посидіти трошки вдома з усім, що відбулось. Не брати на себе нових зобов’язань на час, який треба на відновлення. І найголовніше: можна не враховувати всього, що я написала вище. Іноді для цього тупо нема умов і можливостей. А форум-театр зробити хочеться. І тоді необхідно пам’ятати. Що все буде складно. І що треба буде витратити багато сил. Можливо, останніх.