Тамара Наук, героїня подкасту “Репетиція змін” з Яною Салаховою розповідає про знайомство з методикою, що її надихає та розмірковує про можливості розвитку української спільноти практики театру пригноблених, з огляду на контекст війни та виклики, що стоять перед нами зараз.
З розмови ви дізнаєтеся
- чим вразив театр пригноблених під час першого знайомства;
- чому обрала форум-театр для висвітлення проблеми підтриманого проживання людей з інтелектуальними порушенням
- про особливості роботи з групою з людьми з інтелектуальними порушеннями;
- інсайти про форум-театр, які прийшли через роки.
Цього разу з нами Тамара Наук, випускниця 1го набору Школи театру пригноблених, яка понад 10 років є практикинею плейбек-театру. Торік разом з головою ГО “Театр змін” Яною Салаховою на базі інклюзивної театральної студії БТ “Джерела” створили форум-виставу “Мій дім”. Виставу, що піднімає питання потреби у підтриманому проживанні в Україні, щоби люди з інтелектуальними порушеннями мали змогу проживати у власному помешканні та бути включеними у соціум.
Подаємо повний текст розмови.
Привіт, мене звати Яна Салахова, я засновниця громадської організації Театр Змін, яка просуває Театр Пригноблених як інструмент нанесенницьких змін, діалогу та локального аналізу.
Це подкаст-Репетиція змін, де я говорю зі своїми колегами і колежанками, джокерами і джокерками Театру Пригноблених, щоб дізнатися про історію знайомства з методом,
що їх надихає та що може дати розвиток спільноті практикині практиків Театру Пригноблених в українському суспільстві. Сьогодні з нами Тамара Наук, випускниця першого набору Української школи Театру Пригноблених.
Вітаю тебе, Тамара.
Привіт.
Вітаю. Я спеціально представила тебе тільки в ракурсі. Я випускниця школи, щоб ти сама трошки більше розказала про те, бо в тебе багато різних сфер інтересів і діяльності, щоб ти трошки представила сама соба, чим ти займаєшся, всі сфери своїх інтересів і захоплень.
Це дуже великий такий список може вийти насправді. Але точно мене дуже цікавить все, що біля…
Партисипативного театру, різні партисипативні театральні методики. Ось, я вже більше десяти років займаюсь плейбек-театром професійно. Ну, класичним театром трохи займалася. В 2014 році я прийшла в благодійне товариство допомоги людям з інвалідністю внаслідок індиктуальних порушень «Джерела». Запропонувала свої послуги тренерки театру. Ось, мені дуже було цікаво попрацювати спільнотою людей з інвалідністю. І, ну, почала проводити заняття. Спочатку це такі були в нас експерименти, щоб дослідити, скажімо так, можливості учасників, учасниць. І потроху-потроху почала привносити… Те, що я люблю, да, там, плейбек-театр в роботу.
Потім пішла на школу навчатися. Це, по-моєму, було в 2021 році.
В 2021 році.
В 2021 році, так. Ось, ми пробували, і тоді ти була моєю менторкою, і ми пробували вже починати робити форум-театр. Ось. І трошки пробували документальний, постдокументальний театр робити теж з спільнотою. Ну, загалом, можна сказати, що мені завжди було важливо і цікаво з цим працювати, з особистими історіями. І з тим, як театр може працювати з різними темами, важливими для спільноти.
От чому вибрала партисипативні театральні практику?
Тому що, власне, вони дають можливість працювати з якимись темами важливими для спільноти, досліджувати ці теми, робити вистави на ці теми, перформанси. І долучати глядачів до обговорень, до дії, взаємодії. І таким чином. Працювати з темою інклюзії, і нестигматизації, і різними іншими аспектами, які існують в нашому суспільстві. Класично в мене освіта корекційного педагога і психолога. Ось, якщо про це говорити. Але я вже, ну, 10 років майже працюю з дорослими людьми з інвалідністю.
Дякую за таке доповнення. Дякую за таке розширене представлення. Багато всього охопила. Я буду пробувати через питання трошки так фокусувати і заглиблювати нашу розмову. Розкажи, будь ласка, як взагалі розпочалася твоя історія знайомства саме з театром пригноблених. Тобто, де ти познайомилась як учасниця, або, не знаю, в якійсь іншій ролі. І чим він тебе при першому знайомстві поразив?
Я зараз так намагаюсь пригадати, бо це було дуже довго, насправді. Моя колежанка, подруга Ната Вайнілович, вона давно вже практикувала і займалася театром пригноблених. А я, як би, поруч, ну, і ми займалися плейбек-театром разом, і багато чого створювали, спільних проєктів. І я думаю, що можна сказати, що вона таким було моєю провідною. Моєю провідницею в цю методику. І я пам’ятаю майстер-клас, навіть декілька майстер-класів. Ну, це дуже давно було.
Навіть мені важко згадати, де це було. Але я пам’ятаю, що приїжджав тренер.
Ялмар.
Так, Ялмар. І проводив майстер-клас.
Мабуть, тоді 14-й рік.
Так, це був. Виходить, 14-й рік, так. І мені дуже було цікаво, як працює форум-театр.
Взагалі подивитись, спробуватися зсередини. І я одразу, коли навчаюсь чомусь, то думаю про те, як можна привнести це в роботу спільнотою, з якою я працюю. І це на той час. Ну, я тільки почала роботу. Я тільки почала роботу, щоб працювати в джерелах. І поки… Це були такі мрії про те, що це стане колись можливо. Але вони втілились в життя, ці мрії, з часом.
Так, ми про це поговоримо. Про те, як вони втілися. Я пам’ятаю, ти розповідала зовсім недавню історію, що у 2016 році була ідея в рамках театральної студії. Дякую. На базі джерел зробити форум-театр. Але ти сказала, що ви тоді не були готові. Що змінилось за ці 7 років? Через 7 років ми таке зробили. Це я трішки далі поговоримо про цей проєкт, пов’язаний з форум-заставою «Мій дім». Що ти і джерельці зробили ваші зусилля для того, щоб форум-театр увійшов до вашої студії, на твою думку?
Думаю, що ми багато працювали. Коли ми почали, я казала вже, що це були такі більші експерименти театральні. Ми пробували, і, верніше, я пробувала, досліджувала можливості учасників, учасниць. І вони поступово розкривали себе. І на той момент, це ми працювали вже близько двох років, коли прийшла ідея проєкту за підтримки посольства США. Ідея була про те, щоб популяризувати серед суспільства думку про те, що потрібно формувати коло підтримки для людей з інвалідністю. Не позбавляти їх дієздатності, як це прийнято в нашій країні. І показати інші можливості. І мені здається, що якраз форум-театр має дуже великий потенціал для цього. Але, на жаль, учасники і учасниці на той момент не були готові залучати людей зі сторони. Це неможливо, тому що цей принцип «Нічого про нас без нас» тоді не працював. І потрібно було трошки отримати більше досвіду, більше попрацювати з театром різноманітним, для того, щоб це стало можливо.
І, власне, якраз під час реалізації цього проєкту, який нещодавно відбувся, ми, ну, якесь розуміння прийшло, що… Ось ця підготовка через театр імпровізації, вона якраз надала можливість підготуватися більше для форум-театру. І рівень можливостей рефлексії учасників і учасниць виріс набагато. Бо за ці роки ми дуже багато розбиралися з цього різного. І, ну, такі навіть базові якісь речі, як… Емоції, там, переживання людей. Потім ми дуже багато працювали з правами, обов’язками, да. От там у нас були і виставлені теми конвенції про права людей з інвалідністю.
Тобто вже певний був рівень готовності взагалі йти в якісь такі важливі теми, шукати їх, виявляти, рефлексувати, реагувати, пізнавати свої почуття. І це така необхідна підготовка, на мій погляд.
Дякую дуже. І, власне, запрошую тебе розказати ключову ідею, яка стоїть за цим проектом,
в рамках якого була створена форум-вистава Міді, яку соціальну проблему нашого суспільства, вибір, піднімає. І…Ну, як ти побачила, в чому зіграла або допомогла саме формат форум-театру, щоб цю тему висвітити?
Ну, це така проблема, з якою ми вже довго зустрічаємось, тому що суспільнота, з якою я працюю, це дорослі з інвалідністю, які, ну, вже досягли певного рівня свого особистого розвитку і прагнуть самостійності. Але, на жаль, немає необхідних створених умов для того, щоб вони могли там, ну, працевлаштуватися, мати, ну, самостійне життя в своєму, там, помешканні або мати окреме житло і проживання від батьків. Щоб відбулася, нарешті, ця сепарація, хоча вже у багатьох є до цього потенціал. І тому важливо в цьому проєкті було якраз показати проблему, яка існує в нашій країні.
Те, що, на жаль, на зараз єдиною перспективою самостійного проживання, яке можна умовно називати самостійним, це є інтернатні заклади. Ідея, яка в нас зараз відбувається, це є інтернатні заклади. І це є поодинокі ініціативи громадського сектору, які пропонують там, або квартири, або будинки підтриманого проживання, ну, цього дуже мало. І, як правило, це нестабільне фінансування, яке може закінчуватися, і тоді незрозуміло, що людям робити далі. Плюс підготовка фахівців, фахівчин, які будуть асистентами. Асистентками людей з інвалідністю, які будуть проживати або в звласних помешканнях, або в групових будинках. І це такий великий пласт проблем, який наразі існує, і з якими зустрічаються наші дорослі люди з інтелектуальними порушеннями. Наші організації, їх велика кількість. Тому що вік батьків вже такий у більшості пенсійний. І вони все життя мають підтримку тільки родичів, батьків або громадських організацій. І незрозуміло перспективи, які вони мають на майбутнє. І ці питання часто у нас піднімалися. І під час репетицій, і взагалі в організації обговорювалися. Тому дуже було важливо підняти цю тему на загал. І як вже казала, що форум-театру для мене це такий театральний метод, який дуже гарно працює з такими соціальними проблемами. І залучає глядачів, громадськість, людей до обговорення. І цей от форум думок, він допомагає, по-перше, не відчувати себе одноким. І, по-друге, в цій історії бачити, що є підтримка суспільства. І, по-друге, шукати ці рішення разом. І якось вкладати ці краплинки для того, щоб люди починали думати про це. І нести далі. Це дуже важливо.
Дякую. Дуже, Про цю концепцію підтриманого проживання хочеться тебе запитати, оскільки проект був досить тривалим. Тобто ми розпочали фактично в липні. І буквально в жовтні тільки завершили цей проект. Тобто це був ціла подорож. Подорож і джерелців, і нас, людей, які експериментували з цим форматом. Можеш назвати якийсь найбільш щемливий або момент, який тебе найбільш вразив в цьому процесі? Не знаю. Або під час створення самої вистави. Або, можливо, щось тебе дуже вразило під час показів. Якісь такі яскраві моменти, які, можливо, ти використовуєш просто, щоб розказати іншим. Як сторітелінг такий.От, який тебе в цьому процесі чимось зачепило?
Ну, дуже багато щемливих, насправді, моментів. Тому що наші актори і акторки, які задіяні у виставі, вони проживають тут і зараз. В цій ситуації. І в них є багато переживань з цього приводу.
І дійсно в нас прям багато і після вистави, і між виставами. Піднімалось обговорень про перспективи майбутнього. Про усвідомлення. І про усвідомлення не тільки проблеми своїх бажань, а й чого хочеться насправді. І це такі дуже, як на мене, щемливі моменти. І розуміння того, що вони не одинокі, вони не покинуті в цій темі. А є оця підтримка. І зворотній зв’язок про те, що глядачі реагують, підтримують, підходять і пропонують якусь допомогу. Це, мабуть, таке найважливіше, що відбувається. І я була дуже вражена, як залучалася студентська молодь до процесу обговорення. І бачила небайдужість. Бачила бажання допомогти і щось зробити. Це теж такий щемливий момент.
І ще точно наші покази документального відеоролику, який ми створили на базі вистави і інтерв’ю.
І ось так. І обговорення, яке ми проводили після показу відеоролику. І зворотній зв’язок батьків, які говорили про те, що теж вони відчували цю підтримку. Підчули цю підтримку. Тому що багато років вони… Ну навіть і говорити болячи на цій темі насправді. Тому що незрозумілі ці перспективи на майбутнє. А тут можна було і проговорити про свої страхи і переживання.
І ще відчути, що комусь теж небайдужі. І хтось працює, намагається працювати. Тут складно знайти одразу рішення. І складно його втілити в життя. Але точно в нас одне з цілей було інформування з суспільства. І про це казали багато блядачі і виглядачок. Люди мають знати цю проблему. І коли вони будуть знати, можливо щось почне змінюватися. І хтось відгукнеться.
Так, дякую. Я пам’ятаю, що у мене був… Мабуть хочеться теж поділитися щепливим моментом.
Я пам’ятаю, під час майстерні, коли ми пробували якраз працювати зі цими страхами, бажаннями.
Коли одна з наших учасниць сказала, що я мрію, що в мене буде свій дім. І я буду поряд вирощувати квіти з нерослини. Це прям така важлива мрія. Ми її спробували навіть втілити в театрі образів. Я досі її пам’ятаю. Мабуть найбільш яскравий такий момент. І для мене, мабуть, це ще піднімає… Мені здається, є одна важлива тема, яка для багатьох українців зараз… Вона є актуальною, тому що під час війни багато хто або переселився до своїх родичів. І питання цього – автономія.
Питання, що я можу жити окремо і вести самостійного житла. Воно може відгукуватись в контексті саме повномасштабного вторгнення. Набагато більшій кількості людей. Тому що змінились обставини. В нашому житті. І, скажімо, на рівні розуміння і спільності досвіду,
більше людей стали розуміти цінність цієї свободи, цієї автономії.
Я хотіла тепер ще спитати про те, оскільки ми на школі часто практикуємо таке менторство, коли люди працюють в парі. Коли люди працюють в парі. Тобто, може бути там більш досвідчена практикині, менш досвідчена. В чому для тебе от в цьому проєкті, ти мене запросила знову ж таки бути менторкою вже після того, як ти випустилася. В чому для тебе цінність ось такої живої співпраці? Тобто, ми працювали разом, разом вели майстерню, разом обговорювали, готували все, разом вели покази. В чому для тебе цінність такої взаємодії? Бо я знаю, далеко не всі, скажімо, працюють в парах. Є люди, які працюють, принаймні, серед практиків і практиків театру приглоблених є люди, які працюють поодинці. В чому для тебе цінний був от саме такий досвід взаємодії?
Найбільша цінність – це обмін досвідом. Тому що я точно маю досвід роботи з спільнотою людей з інвалідністю, великий. І в тебе є великий досвід створення, проведення форум-вистав. Взагалі розуміння філософії і наші дискусії, наші бесіди – це дуже для мене цінно. І в розумінні методології багато якихось таких речей, які можна почути на школі, але коли ти проживаєш це в процесі створення, в процесі діяльності, то воно сприймається зовсім по-іншому. І підтримка. Тому що є зв’язок. Звичайно, коли йде щось нове, багато таких переживань, чи впораюсь я, чи вийде в мене. Коли є підтримка менторки досвідченої. Я відчувала, що я спираюсь на твій досвід в цьому. Введені форум-вистави. І це для мене дуже було цінно і важливо. Дуже тобі вдячна за це.
Дякую. Дякую, Тамаро. Це завжди тепер. Я знаю, що в тебе з’явився вже повністю свій досвід. Введення такої невеличкої майстерні. В тому числі з форум-театром. Можеш сказати, що змінилося після того, як ми цей весь проект реалізували? Чи змінилося якесь твоє уявлення про форум-театр? Чи щось ти зараз розумієш, що ти будеш робити по-іншому? Чи якісь для тебе були цінні усвідомлення чи спостереження? Вже коли на практиці, з підстраховкою, але на практиці, ти вже реалізовувала, скажімо, ці знання, які були весь повноцінний продукт. Який ще так багато разів ми для різної аудиторії показали. Порівняно, скажімо, зі школою. Це було вже два роки тому, коли ти на неї йшла. Чи зараз ти вже бачиш це як інший форум-театр?
Ну, точно. В мене з’явилася ця сміливість. І якраз у Луцьку я на таборі мистецькому, де теж були люди з інвалідністю, такий інклюзивний мистецький табір. Якраз спробувала. Спробувала самостійно створити форум-виставу від початку проведення в майстерні до дослідження теми і створення самої вистави, і проведення. І це такий був повний цикл від початку до кінця протягом чотирьох-п’яти днів. І в мене було багато переживань і тривоги, чи хворий я з цим.
Але оцей досвід, який попередній був, те, що ми з тобою пройшли разом, і воно мене дуже підтримувало. І дійсно, якась відчувався оцей досвід проведення, показів. І я на нього дуже сильно спиралася. І в той момент, мабуть, відчула такі, якщо метафорою говорити, крила. Так. Крила Джокерки, які в мене почали виростати.
Дякую. Про крила джокерки. Це така нова цікава метафора. Я хотіла ще тебе запитати, бо ти вже називала це поняття інклюзія, інклюзивність. І ти багато років працюєш з тим, щоб зробити… наше суспільство інклюзивним для людей з інвалідністю.Хотіла тебе попитати, як ти сама розумієш це? І як ти вважаєш можна мистецтво або театральне, партисипативне мистецтво зробити інклюзивним? На прикладі якраз твоєї студії. Тобто, які є якісь такі принципи, завдяки яким ти вважаєш, що її можна назвати інклюзивною?
Ну, для мене інклюзія — це точно про різноманіття людей, і думок, досвіду, і про прийняття цього різноманіття І для мене інклюзія ще в індивідуальному підході, розумінні індивідуальних особливостей людини. І досвіду, який людина прожила. І тому оце основний принцип — праховувати ці індивідуальні особливості. Це може бути пов’язано з темпом, наприклад. Що ми можемо рухатись не так швидко в чомусь, в якихось питаннях. Під час майстерень. Це як… Тут можу навести реальний приклад, коли під час показу форум-вистави ми вже з самої частини форуму, де залучаються глядачі і наші учасники, учасниці з інвалідністю, вони потребують окремої уваги для того, щоб пояснити, що зараз буде відбуватися. І ми, ніби, можливо, трохи порушуємо певний ритуал або структуру, але на це потрібно звертати увагу, додатково щось пояснювати, говорити, що зараз буде відбуватися, і особисто приділяти увагу. Не на загал говорити, тому що часто буває, що ми говоримо на загал. Деякі моменти вони можуть не влавлювати. Потрібно обов’язково звертатись до людини. І пояснювати, дещось зупиняти, дещось в іншому темпі рухатись. Тобто оця увага і врахування індивідуальних особливостей, мені здається, що це основний момент доступності, про який ми можемо говорити. І не має бути великих очікувань. Це теж дуже важливо. Тому що коли я почала тільки працювати, можливо в мене були якісь певні очікування, але з часом я зрозуміла, що ніхто не має виправдовувати мої очікування. Люди рухаються в своєму темпі, і це відбувається. Але комусь на це потрібно набагато більше часу.
Не хочу порівнювати в цьому плані твой бек з форум-театром, але оскільки ти працюєш переважно зі спільнотою людей з інвалідністю, чи могла б ти сказати саме про методику форум-театру, в чому є сильна сторона саме для роботи з цією групою, саме з піднотою людей з інвалідністю. Що може дати саме форум-театр в роботі з людьми, як можливо самим людям, самим учасникам цієї майстерні, так і в цілому, якщо ми піднімаємо якісь теми, пов’язані з захистом прав людей з інвалідністю. Ти дуже досвідчена в цьому плані, ти використовувала різні, ти вже казала і постдокументальний, документальний театр, цілу плеяду різних методик. Скажімо, в чому ти бачиш плюси саме форум-театру, якщо ми працюємо зі спільнотою людей з інвалідністю?
Ну, я вже говорила це в принципі про важливість того, що розвивається ця рефлексивна позиція.
Можливість рефлексувати, аналізувати те, що відбувається. І якраз для людей з інтелектуальними порушеннями це може бути досить таким викликом непростим, але це точно працює. Знову ж таки, повертаючи до цих принципів індивідуального підходу і поступовості, певного темпоритму, в кожного він свій. І з часом все одно з’являється це розуміння, можливість аналізувати те, що відбувається, виявляти якісь проблемні моменти, ситуації, працювати з ними. А те, що це дає можливість виносити на обговорення якісь ці історії, ці ситуації, які турбують, хвилюють спільноту. І залучати людей до обговорення. Все це в цьому цінність.
Дякую. І можливо, ми вже починали трошки цю розмову, але можливо можемо в подкасті запустити її вже в якесь публічне русло. Чи бачиш ти можливість у цьому розумінні?
Так, особливо, оскільки ти працюєш більше зі своїми студійцями з плейбеком. Формати співпраці між нашими партисипативними методиками, плейбеком і візьмемо форум-театр в дану випадку.
Ми вже це почали обговорювати, але можливо можеш спробувати декілька думок озвучити. Можливо вони якось підуть далі гуляти. Як вже було в нас в цьому році, якісь наші розмови не будуть матеріалізовуватись. Потім починаєш озвучувати.
Мені здається, що ці дві методики можуть збагатити одна одного. Тому що в плейбеці дуже багато про особисті історії. Коли ми в форумі обговорюємо, звичайно, ми запитуємо, чи є у вас такий досвід, але можливо є якась історія в людей, не тільки досвід, на який вони просто скажуть, що так і є. Цікаво послухати власне ці історії, які в людей є. І це теж може і підтримати і людей, які презентують якусь проблему або тему. І в той же час через такий досвід, досвід оповідання своєї власної історії і відігравання цієї історії на сцені. акторами таким чином теж може відбуватися оцей форум або як ми говорили що це може бути дослідження теми яка там важлива для спільноти людей які збираються на цей захід через плебек театр через формат плебек театру коли ми просто запрошуємо людей поділитися історіями життя або на тему або ну без теми і тоді тема з’являється в процесі відігравання історій і тоді вже ми можемо брати це як матеріал для роботи для створення для дослідження якоїсь проблеми ну скажемо так це плебе допоможе тут виявити цю проблему а тоді вже створимо форум виставу а потім вже обговорюємо або плебек якому говорити тут можна з цим гратися і мені завжди це було дуже цікаво поєднання ми пробували поєднувати елементи так але отак щоб повноцінно методики поєднувати це такий цікавий виклик я думаю, що найближчому в майбутньому точно до нього мабуть вже дійдемо як до якоїсь реальності в нас і на другій школі вже є випускниця другого набору школи Наталя Шевченко тому я думаю що люди які вже і Ната Вайнілович теж досвідчена джокерка в цьому знанні тому я думаю що люди які всередині знають дві методики у нас буде точно вже можливість втілити в цій реальності подивитися як це може працювати або для конкретної теми або цікаві ти озвучила про те що плебек по суті можна використовувати як щоб знайти тему сформулювати тему на якому можна робити потім форму настави я навіть так не думала дякую
Можете ще хоче щось додати з того що не знаю якісь у тебе під час нашої розмови виникли думки про щось, що важливо, ти б хотіла сказати нашим слухачам, запросити їх вивчати партисипативні методики, або, не знаю, може, якщо цікаво, скажи, будь ласка, трошки теж про цю тему згадати,
що тобі дозволяє, що для тебе зараз заняття цими партисипативними методиками
в цей такий непростий час викликів, тобто постійного стресу, постійної відсутності контролю багатьох сфер життя, неможливість планування майбутнього під час повномасштабного вторгнення. Наскільки тобі допомагає чи не допомагає? Допомагає практика партисипативна у твоєму житті зараз?
Я відчуваю це як таку реальну підтримку для себе, тому що це творчість. Займаючись творчістю, творчість цілює. І зараз, перебуваючи в цій травмі, війни, дійсно, мистецтво, може дуже сильно підтримувати, допомагати і мати оцю цілючу таку властивість. Тому через театральні методи можна багато проживати різних почуттів, переживань, втілювати різні образи, яких видують. Це вже, якщо говорити психологічною мовою, що це дійсно. Ну, немає такої мети основної в цих методиках, це не по терапевтичну роботу, але терапевтичний ефект точно є. Це вже перевірено багаторічним досвідом. Тому, ну, стілення, очищення якесь відбувається таке. Можливість толерувати цю реальність. Проживати її якось. І, ну, зазвичай ці методики об’єднують якусь спільноту людей. Деякі можуть підтримувати одного одного. Це теж дуже важливо. Так, дякую. Я теж відчуваю, що студійці, джерейці, їх дуже сильно тримає разом.
Навіть те, що дехто зараз за кордоном. Спільнота, в якій вони спілкуються, підтримують один одного. Прямо відчувається, що таке єднання людей, які на відстані,
можуть один одного дуже сильно підтримувати.
І останнє, що хотіла тебе спитати, виникло у мене спонтанно ще одне питання.
Власне, за ці, ну, як би, півтора роки, можна вже сказати, скоро буде два, що ти бува…
Плейбек багато працює, і ти чула багато різних історій. З твого досвіду, ну, скажімо, що є найбільш болючим, найбільш викличним питанням, яке піднімають люди, коли приходять і діляться своїми історіями зараз? Ну, от з твоїх спостережень, на що варто було б звертати увагу? Бо, ну, на мою думку, люди, які якраз працюють з партисипативним театром, то ми якраз робимо постійно такий зріз того, де знаходяться люди, що вони відчувають. І, ну, вони часто про це говорять.На твою думку, що є таким зараз викличним моментом у підтриманні зв’язків людей? Або…Тому що продовжувати триматися в цих досить невідомих і… досить стресових умовах?
Ну, мабуть, те, що ми там передовговорили про… про спільноту, так? Я тискала слово «зв’язки». Вони реально формуються. Коли люди приходять на перформанс, наприклад, в Лебедк театру, чують різні історії, розповідають. Неможливо зараз сказати, які теми більше хвилюють людей,
тому що про війну дуже багато говорять люди. Говорять про особисті стосунки, про роботу. Багато чого хвилює і продовжує хвилювати. Але оце можливість розповісти, бути почутим і отримати підтримку. Формуються зв’язки між людьми, коли вони можуть просто після перформансу піти разом пити каву. Зовсім незнайомі люди. Ну, це така цінність, на мій погляд. Так само проведення форум-майстерень. Так? Покази і так далі теж може зміцнювати або формувати ці зв’язки між людьми. Особливо, коли люди переїжджають в інше місто. Вони втратили житло. І їм потрібні… Оце як повітря. Потрібно. А методики партисипативні театральні, вони допомагають людям знайти цих людей, сформувати ці зв’язки. І я багато бачила таких перекладів.
Дякую тобі за розмову. Ми, якщо тобі… Ще раз спитаю, чи хочеш ти щось додати? Якщо є якісь важливі думки.
Мені здається, що все, що хотілося мені сказати, я сказала.
І ми говорили з Тамарою Наук про її досвід, її знайомство з форум-театром. І говорили про можливість партнерства і співпраці плейбеку і форум-театру. Дякую, Тома, що була сьогодні з нами.
Дякую.
Чекайте на наступний випуск. Шукайте наші подкасти на сайті та сторінці у фб.