Обкладинка подкасту Репетиція змін. Епізод 5

Подорожчання яєць і до чого тут форум-театр та емпатія — Репетиція змін. Епізод 5

Перейти до програвача

– Привіт! Мене звати Яна Салахова, я практикиня театру пригноблених та засновниця громадської організації «Театр змін», яка просуває театр пригноблених як інструмент ненасильницьких змін, діалогу та локального аналізу. Це подкаст «Репетиція змін», де я говорю зі своїми колегами – джокерами та джокерками театру пригноблених, щоб дізнатися про історію знайомства з методикою, що їх надихає в цьому методі та що може дати розвиток спільноті практиків і практикинь театру пригноблених в українському суспільстві. Сьогодні з нами Степан, який є студентом школи театру пригноблених першого набору, який відбувся восени минулого року. Вітаю тебе, Степан!

– Привет, Яна!

– Можеш трошки більше розказати, звідки ти, чим ти займаєшся, що ти зараз взагалі робиш?

– Я живу в городе Павлограде, это столица западного Донбасса, 17 лет работал на шахте, в данный момент я инженер порозуміння и работаю с людьми, занимаюсь поддержкой ВПО и другими разными делами, которые способствуют взаимопониманию между людьми,.

– Можеш трошки розказати, «інженер порозуміння» – це якась методика? Як ти працюєш із людьми?

– Я поддерживаю людей, когда у людей есть конфликты, есть взаимонепонимание, есть какой-то вопрос, где нужна поддержка от третьего человека, непредвзятого, в какой-то ситуации. Моя задача как нейтрального человека сделать общую реальность между ними, также поддержать в трудную минуту. Сейчас в нашей стране война, людям некоторым тяжело, им нужна поддержка эмпатическая – быть с ними, поддерживать их в этом.
– Дякую. Можеш тоді розказати, оскільки ми переважно зараз говоримо про методику театру пригноблених, можеш згадати свою історію знайомства: коли ти перший раз дізнався або побачив, як працює цей метод, коли це було та які враження в тебе були від цього?
– Это было в 2015 году в городе Одесса, я был на профсоюзной школе, к нам приехали джокеры, одной из них была ты, и сказали, что будет театр, форум-театр, у меня не было понимания, что это, и сказать, что у меня была ясность после того, что мне рассказали, – ее не было. Я пробовал заменить самый первый кого-то, рванул, поменять ситуацию как-то… Остались непонятные ощущения после первого раза, потому что я ничего не понял. Я не готовил это представление, я был просто зрителем, который мог попробовать, осталось много чего непонятного, просто так за один вечер понять… Потом в 2016 году я увидел, что набираются люди на форум-театр в Мариуполе, и я заполнил заявку на участие, и меня пригласили. очень рад, что попал, и тогда я больше узнал, мы тогда делали виставу с ребятами из Донецкой и Запорожской областей для местных жителей, меня очень это вдохновило, что потом участвовал в другом проекте – «Соседи 3.0» – и использовал данную методику, мы делали парк с ребятами из профсоюза и готовили сценку, где устраивали для зрителей, я еще не был джокером, но взял на себя эту роль, прочитал книгу Боаля «Театр угнетенных» и сделал все пошагово, все расписывал, провел майстерню с ребятами, подготовили сценку, были замены, у нас в 19-й школе здесь, в Павлограде, в школьном актовом зале провели, пришли местные люди, пришли ВПО тогда. Было интересно, в общем, это был мой первый опыт,
– а цей час із першого знайомства, коли нічого не було зрозуміло, і потім, коли була майстерня, коли був уже власний досвід, – що тобі подобається в цій методиці, чим вона унікальна на відміну від інших методів, які ти вчив на школі інженерів порозуміння, чому ти взагалі вирішив продовжити навчання й податися на школу? Що в цьому методі є для тебе більш важливим?

– Меня вдохновляет интерес, включенность и показ, на который люди могут прийти и просто посмотреть, они приходят как на представление, потому что это какое-то разнообразие, по крайней мере, для меня, когда ты приходишь к людям не с классической фасилитацией или диалогом, когда ты им говоришь о теме, а когда ты уже берешь их тему с их же коллегами, с их же людьми, ты ее показываешь для них, что вот, у вас есть вот это, и они видят это уже со стороны, когда проигрывается то, что происходит, и у них включается «О, а можно же это поменять!», Поэтому для меня это очень интересная методика, инструмент, который может помочь людям найти взаимопонимание. Моя задача как инженера порозуміння – находить взаимопонимание, это интересно. Плюс мастерские объединяют людей, когда вы делаете, это сплачивает, совместная деятельность всегда способствует связи, дружбе, поддержке, человечности среди людей, и это здорово. И поддерживает сейчас, во время войны, это очень поддерживает, когда… есть одинокие люди, которые живут одни, у них есть возможность прийти в эту мастерскую, пообщаться друг с другом, поговорить о боли и страхах и поднять эту тему.

– І саме це тебе надихнуло податися на школу, правильно розумію?

– Конечно, тогда широкомасштабной войны не было, но именно поддерживать людей и делиться – интересно, это меня и вдохновило, то есть делиться этой методикой тоже, потому что, насколько я понимаю, пройдя данный курс, я получил навык, может, не получил сертификат, но я получил навык, которым могу поделиться с людьми, и, возможно, в будущем они будут делиться с кем-то, как когда-то я узнал об этом, я попробовал это, если кто-то вдохновится, я буду счастлив.
– Власне, одна з ідей, чому я хотіла з тобою зараз поговорити, тому що тебе можна привітати – пару днів тому ти став першим зі студентів і студенток нашої школи театру пригноблених, який попрактикував отримані знання, тому що в нашій школі, я поясню для слухачів, було декілька модулів – ми вивчали спочатку теорію, філософію театру пригноблених, потім у нас була триденна майстерня, де ми – шість джокерок цієї школи – ділилися своїм досвідом, як ми застосовуємо цю методику, як можна працювати на майстерні, робити форум-виставу, і після цього в нас був етап менторства: кожен студент або студентка обирали собі менторку, і мав бути фінальний етап, коли людина застосовує ці знання і організовує у своїй громаді в місцевості, де вона живе, таку майстерню, форум-показ, щоб спробувати передати й поділитися цими знаннями з місцевою громадою. Я хочу тебе привітати, що ти, незважаючи на дуже непевний час повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли багато тривог, багато невідомості, ти все ж таки вирішив це зробити. Поясни, звідки в тебе взялася сміливість?

– Ну, вдохновило меня то, что этот навык есть, и с начала войны я занимался поддержкой людей. Самое первое, что я начал, – это как инженер порозуміння ездил в Днепропетровск – в «Каритас» на центр выдачи гуманитарной помощи, когда ее только начали выдавать. Было много людей, желающих получить помощь, а помощи не хватало, к сожалению,
, поэтому были волнения среди людей. ы ездили, поддерживали людей, общались с ними, чтобы они выговаривались, помогали администрации на гуманитарном пункте находить им взаимопонимание, они нашли решение, чему я очень рад, что таки стала электронная очередь, пришло понимание. Также я потом приехал, здесь работал в Павлограде, и со своим коллегой, инженером порозуміння Иваном Новиковым, мы начали работать в террцентре с людьми в университете третьего поколения (мабуть, третього віку – прим. розшифр.), где собираются взрослые люди, им интересно обучение, интересна поддержка, им было так же, как и нам, страшно, что будет дальше, потому что это было начало войны, когда еще не было понимания, где враг, придет он к нам в Павлоград или не придет, что будет. Сейчас тоже неизвестно. Начали с обычных встреч поддержки, мы пришли к обучению ненасильственным коммуникациям и эмпатии с университетом, потом появилась такая идея у меня – организовать форум-театр.

– Добре. Розкажи, будь ласка, якщо можеш, трошки про саму майстерню, як ти її організував, скільки було зустрічей, про що була сама вистава, і, можливо, згадай, якщо був такий, якийсь яскравий момент для цих людей, з якими ти працював, з університету третього віку, що для них змінилося.

– Мне очень понравилась вообще вистава и как она шла, вначале появилась идея организовать, я ею поделился со своим коллегой Иваном, говорю: «Вижу так». Благодарю, конечно, Ивана, он пошел со мной за процессом этим, ему тоже интересно, и в будущем, возможно, если будет другая школа, он будет пробовать подаваться. У нас две группы: в среду занимаемся с одной группой, и есть группа, которая в пятницу, в пятницу чуть-чуть меньше людей, поэтому была идея предложить им, чтобы показать для людей, которые в среду – из-за количества. Получилось так, что я предложил, идею приняли, потом начали майстерню, было 4 занятия перед показом, плюс мы собрались еще для генеральной репетиции перед показом, то есть собирались 5 раз примерно, это полтора-два часа майстерні длились, и выбирали темы. В какой-то момент мне было очень сложно, но я подошел к этому с принятием, потому что стала актуальной тема с яйцами, когда у нас яйца действительно подорожали, и была женщина из университета, которую эта тема тронула,
. Я оставил выбор им, если они считают это важным, значит, это важно, значит, эта тема реально сейчас горячая. И когда происходила сама майстерня, я спрашивал, реалистична ли ситуация, актуальна ли – говорят «да».

– А можеш для нас пояснити, я думаю, що всі знають про підвищення цін на яйця, але в чому саме для твоєї групи було непорозуміння або в чому була конфліктність цієї ситуації?

– Объясню. На самом деле для моей группы это было понятно, и почему, когда я задал вопрос «Актуальна ли тема?» – люди говорили: «Да», «Реальна ли ситуация?» – «Да», что вы увидели – то, что человек не получил поддержки, человек не получил эмпатии, тут вот то, что я радовался успеху, я прямо радовался, потому что на самом деле с людьми проходил, мы изучали, как поддерживать других людей в семье, во дворе, знакомых, у которых есть что-то, чтобы их слушать, слышать и понимать, соединяться с ними, и тут говорят: «Тут не хватило эмпатии, тут советовали, тут это…» – я такой: «Да, да… как бы вы исправили?» – и люди выходили, они действительно поддерживали людей, соединялись с этими чувствами, потребностями, я такой: «Вау! Это просто…» – я был вдохновлен, я очень рад проделанной работе, своей и Ивана, своего коллеги, когда мы занимались обучением ненасильственным коммуникациям, вдохновило и обрадовало, потому что и школа получилась, и получились интересы, и есть желание продолжать мастерскую, надо подумать, как это сделать в будущем…
– Ти сказав дуже важливу для мене, здається, річ, я спробую підрезюмувати те, що насправді зараз у нас дуже багато соціальних явищ або проблем, на які ми не можемо вплинути, які насправді пов’язані з війною, із повномасштабним вторгненням, але питання в тому, чи поряд є люди, які так само розділяють із нами цей досвід і розуміють нас У мене ще є питання, оскільки ти згадуєш періодично методику ненасильницького спілкування, чи міг би ти пояснити, як ти поєднуєш це з методикою форум-театру?
– Хороший вопрос. почему я вижу это объединение – потому что это больше о доверии и о связи: для меня важно установить связь, доверие с людьми, каждому оставаться и быть собой с принятием – для меня это важно, чтобы люди ощутили то, что они могут быть собой, и то, что они могут быть собой со своими коллегами. Когда я начинал форум-театр, провел такое упражнение, которое было такое эмпатическое, люди смотрели друг другу в глаза и понимали, что напротив них стоит такой же человек, как они, с такими же чувствами, как у них, с такими же потребностями, как у них, он может и злиться, может и радоваться, может грустить, печалиться и бояться, может быть счастливым. Если он агрессор, антагонист какой-то – он же это делает почему? Потому что у него какие-то неудовлетворенные потребности.
– Я зрозуміла, тобто якщо я спробую підрезюмувати, що методика форум-театру у твоєму розумінні потребує доповнення емпатією і аналізом потреб усіх сторін, які включені в ситуацію конфлікту, яку ми розглядаємо, не тільки головного героя або героїні. Добре, ми будемо потихеньку закінчувати, останнє питання, яке я поставлю. Ти проводив майстерні форум-театру до повномасштабного вторгнення і зараз – ти це спробував зробити зараз – чи ти бачиш різницю і чи для тебе змінюється те, як ти плануєш далі, змінюється роль чи як застосовувати цю методику саме зараз, у тому контексті, у тих обставинах, у яких опинилися люди, місцеві громади, чи щось ти зараз робиш по-іншому або бачиш, що люди по-іншому реагують? Є якісь відмінності? У чому зараз може бути роль театру пригноблених або форум-театру в місцевих громадах?

– Есть определенные сложности в том, что это сирены, это помещения – нельзя собираться большим количеством людей. Если люди собираются, то они собираются на свой страх и риск, . Это о том, что тяжело. То, что собираться надо и проводить форум-театр, он помогает, собраться людям, проговорить их проблемы, сложности и просто поддержать друг друга, потому что форум-театр – это же не просто какая-то вистава, он настолько обширен, настолько многогранен, потому что здесь можно получать эмоциональное ресурсирование даже просто делая упражнения, которые делаются на форум-театре, которые помогают уйти от стрессов, уйти от ситуации, просто включиться в театр, занять себя..

– Дякую. То робимо висновок про те, що насправді зараз усім нам потрібна підтримка, всім потрібне прийняття, що всім важко, всім складно в цих обставинах, і ми шукаємо ресурс для того, щоб підтримати себе або мати можливість підтримати інших. Дякую, Степан, за те, що поділився своїм досвідом, натхненням, яке ти отримуєш від роботи з людьми, що тобі важливо їх підтримувати, підтримувати у вирішенні якихось конфліктних ситуацій, які з ними стикються, і що ти від початку повномасштабного вторгнення справді допомагав багатьом людям впоратися якось із тим стресом, який відчуває, мені здається, кожна людина зараз.

е був подкаст «Репетиція змін», ми говорили з нашим гостем Степаном, інженером порозуміння, про те, чим його надихає форум-театр, який є однією з технік театру пригноблених, чому її використання важливе саме зараз, і як це можна поєднувати з методикою ненасильницького спілкування. Дякую, Степане!

– Благодарю, Яна.

– Чекаємо вас на наступних випусках. Шукайте подкасти на сайті «Театр змін» та на нашій фейсбучній сторінці. Почуємось!