Розмови з практиками театру пригноблених — це серія інтерв’ю, яка має на меті познайомити із людьми, які працюють з методикою театру пригноблених в Україні, дізнатись як вони прийшли до неї та що для них означає ця практика, особливо з огляду на контекст та виклики, які стоять перед Україною. Сьогодні з нами практикиня методики, засновниця та тренерка форум-театру “Сцена життя” Владислава Крижна.
З чого почалось твоє знайомство і що вплинуло на твоє рішення практикувати театр пригноблених?
Я навчалась в університеті, шукала себе в різних форматах, відвідала безліч тренінгів, лекцій, зустрічей. Тоді стартував проект з активізації молоді до участі у виборах. Метою проекту було показати, що ініціатива кожної молодої людини важлива. В рамках тижневого тренінгу я познайомилась з методикою форум-театру. Тоді це дуже на мене вплинуло, на мій світогляд.
Можеш описати, що було переломним моментом, коли ти зрозуміла, що ця практика тебе настільки глибоко заділа?
Завдяки театру ми відділяли конфліктні моменти від себе, від своєї історії, від вражень та написаних слів. Ми “виносили” їх на сцену. Завдяки театру я побачила різні грані конфліктів, бо в цьому процесі ти бачиш широту мотивів, позицій, ти бачиш ролі антагоністів (персонаж, який протидіє основному герою, протагоністу) та протагоністів, людей нейтральних до ситуації чи не дуже. Оце поєднання творчості, гри, роботи з тілом, звуками, разом з суспільно-важливими питаннями, які мене хвилюють, це мене вразило. Коли я повернулась додому, то з колегою спробували організувати подібний проект в Донецьку. Нас на семінарі закликали приїжджати до своїх міст, селищ, регіонів та практикувати, бо лише так можна навчитись. І я почала практикувати. Спочатку це була лише частина моєї діяльності, але з часом це стало моєю роботою.
Таке відчуття, що ти приїхала одразу після тренінгу і без страху почала творили та практикувати.
Ні, страх був. Ми не знали як це представляти, ми робили акцент не на те, що це методика, яка дозволяє працювати із соціальними конфліктами, а більше на розважальний елемент дозвілля, коли люди могли прийти і отримати нові враження та знайомства. І ми так боялись, що люди прийдуть лише на перший день із двох днів тренінгу, але майже 95 відсотків учасників залишалися. І це було “Вау”.
Коли ти зрозуміла що ти хочеш займатись цим професійно?
Можливо, що це “моє” я просто розуміла підсвідомо. В мене були перерви, але я поверталась. Переломний момент був 2014 року. Так співпало, що з’явилося більше можливостей, більше практиків, до нас почали їхати багато закордонних тренерів (мова про ініціативу “Цунамі джокерів”, яку ініціював німецько-болівійський практик Ялмар Хорхе-Айхорн та група місцевих практиків та симпатиків методики Оксана Потапова, Яна Салахова, Катерина Клюзко, Кіра Крейдерман, Андрій Книжний та Ганна Ленчовська). Після початку військового конфлікту почали з’являтися все більше проектів направлених на інтеграцію ВПО, бійців АТО, вирішення конфліктів у громадах. Тож я була не одна, а оскільки була потреба, з’явилися і можливості. Відтак, ця моя діяльність стала переростати у роботу. Коли ти відчуваєш, що ти частина руху, коли є комунікація з людьми, ресурсна підтримка, коли отримуєш досвід, все це посилює і ти розумієш що ти можеш братись за більші проекти і тебе запрошують. Відчуття спільноти дає розуміння та відчуття потрібності.
З якого року ти практикуєш?
З 2011. Саме тоді я взяла участь у тренінгу, а потім почала проводити їх сама.
В ТП є різні методики. Багато практиків, які розповідають про ТП говорять про дерево пригноблених. Розкажи, яка із технік тобі близька?
Найближче — це техніка форум-театру. Думаю, що це пов’язано з тим, що я познайомилась з методикою саме з неї. З деревом, законодавчим та театром газет я познайомилась пізніше. Форум-театр мені ближчий, тому що він поєднує багато можливостей: можна працювати з групою, розвивати навички, обговорювати соціальні проблеми, запрошувати глядачів, робити інтервенції (втручання глядача). Для мене важливою складовою форум-театру є театр образів, але я розумію, що це окрема техніка. Щодо веселки бажань та законодавчого театру, то в мене навіть немає досвіду роботи з ними.
Твої особисті відкриття чи зміни завдяки ТП?
Філософія ТП базується на філософії педагога Паоло Фрейре. У людини є потреба розуміти як влаштоване суспільство, як працює держава, взаємовідносини між людьми, і ця філософія дала мені розуміння моделі суспільства: чому відбуваються проблеми, які причини несправедливості. Завдяки театру мені стали зрозуміліші поведінкові алгоритми, адже ми граємо театр у реальності і я побачила в реальному житті антагоністів та протагоністів. Можна не лише життя переносити в театр, а і театр в життя. Театр дає надію, що завжди можна шукати альтернативу. Також він змінив моє ставлення до творчості. Завдяки ньому ти можеш показувати творчість на тому рівні, яким ти володієш, бо немає жорстких високих стандартів до того, як має людина танцювати, співати, говорити.
Які складнощі виникають у роботі джокера? Чи може працювати джокер фултайм?
Бажання творити, робити зміни може бути сильним — це так, але монета має і зворотну сторону. Це — емоційне вигорання. З одного боку можна сказати, що творчість лікує, допомагає відновити ресурс, але це працює більше, коли людина учасник_ця, а от коли тренер_ка групи, то треба вчитись використовувати ресурси. Ми працюємо з історіями людей та пригноблення, але кожен_на джокер_ка — це людина із тієї ж системи. Навіть неусвідомлено багато історій внутрішньо відгукуються та переживаються.
Це складна інтелектуальна та емоційна робота, тому я для себе зрозуміла, що треба мати ще якусь діяльність, окрему від практики, аби мати дні вільні від джокерської роботи. Переважно цією методикою займаються люди, які часто співпереживають, тому треба собі давати час на відпочинок.
Розкажи про твоє бачення розвитку методики в Україні?
Я б не сказала, що це легко. Ініціатива однієї людини — це добре, але треба розуміти, що ми живемо в системі. В нашій системі мало таких проектів, досвіду, сталості існування проектів ТП. В Європі, до прикладу, роками може існувати театральна студія форум-театру, яка отримує підтримку від держави, міста, фондів. У нас поки не надто багато ресурсів для повноцінного розвитку цього напрямку в Україні.
Щодо рецептів протидії емоційного вигорання. Перший, як я зрозуміла, — це комбінація із іншим видом діяльності, вчасний відпочинок. Можливо ти додаш інші рецепти?
Якщо людина відчуває, що їй складно після занять, то це може бути супервізія, або навіть психотерапія, щоби попрацювати над власними емоціями. Напочатку, як тренерці, мені було складно бути нейтральною, бо щодо тих чи інших проблем та конфліктів також маю власну думку. Складно, бо може виникнути внутрішній конфлікт, тоді я беру слово не як тренерка чи джокерка, а як Влада. Кажу свою думку підкреслюючи що це не має впливати на інтервенції чи думку інших. Також важливо запитати себе чому ти хочеш займатися методикою, чому це важливо для тебе, що хочеш навчитись, тоді маєш більше свободи, розумієш, що можеш краще себе реалізувати: хтось мріяв завжди бути тренером, стати актором, шити костюми, писати сценарій. Саме тоді це надихає.
Що можуть робити практики аби створювати запит на підтримку владою?
Нам не вистачає комплексної програми позиціонування ТП як засобу для роботи з темами, розвитку спільноти, освіти, бо ТП — це інструмент розвитку суспільства. В цей засіб можуть входити різні методи, бо є запит на тренінги, курси, онлайн-освіти. Важливо, що театр — це не лише естетика, а потужний інструмент. Нам би ініціювати програму розвитку театру як засобу освіти, засобу розвитку людини та її навичок, як засобу вирішення конфліктів, інклюзії, актуалізації соціальних проблем, говорити про те, що мовчать. Створити запит на довготривалу освітню програму.
Театр соціальної присутності якраз працює зі школами та потребою краще себе зрозуміти, тому мені дуже відгукується ідея розвивати театр в освітніх практиках. Але в мене виникає питання — хто викладатиме в школі, чи університеті цей театр? Чи можна навчити багато фахівців, які б могли далі нести цю філософію, чи запрошувати до шкіл практиків? Чи не спотворюється сама ідея, якщо ми її інтегруємо в систему, яка є одна із найбільших систем пригноблення та насильства в нашому суспільстві?
Яка б чудова ідея не була, ризик спотворити її, при інтеграції в систему та формальну структуру, дуже високий. Можливо не варто мати форум-театр при кожній школі, але варто дати можливість зацікавленим людям в цих інституціях отримати знання та досвід.
Чому Україні потрібен театр пригноблених?
Театр пригноблених потрібен щоби створювати можливість говорити про суспільно-важливі теми в громадах та проблеми, які їх хвилюють. Також, це елемент розвитку та освіти громадянського суспільства. Наявність військового конфлікту, впливає на взаємовідносини між людьми по-різному, тому театр пригноблених може ставати майданчиком для вирішення цих проблем між людьми та налагодження діалогу.
З яких перших трьох кроків ти думаєш варто було б почати розвивати спільноту практиків в Україні?
Перший крок — це посилювати комунікацію між учасниками самої спільноти, налагодження обміну досвідом, аби спільнота придумувала нові техніки, прийоми, вправи. Другий — це розширювати спільноту, тобто періодично робити заходи в різних форматах (навчальні заходи, вистави, конференції, інтерв’ю тощо). І третій крок — це розвиток методики, тобто за можливості перекладати книги, писати та видавати в різних форматах методички тощо. Також важливо зрозуміти, які є організації, які працюють з методикою та загалом було б чудово робити більше перформенсів та вистав.
Згадай чи були такі моменти з 2014 року, коли ти зрозуміла, що театр дієвий?
Театр працює для людей як простір підтримки. Це я побачила, коли працювала з темою інтеграції внутрішньо переміщених людей та спільнотами. Я сама належу до ВПО і я відчула, що це працює на собі. До нас на заходи приходили чимало переселен_ок і потім вони підходити та говорили, що їм це допомагає. Ми обговорювали конфлікти, які можуть виникати між ВПО та місцевою спільнотою. По-друге — це простір для саморозвитку. Особливо я це бачу по молоді, вони читають вірші, співають, танцюють, тобто посилюють свої творчі навички. Кожен може їх розвинути за допомогою театру: хтось у творчості, хтось у спілкуванні. І третє. В контексті військового конфлікту, особливо війни смислів — це майданчик для критичного осмислення реальності, інформації, установок, упереджень, стереотипів. І це надважливо в нашу добу боротьби за інформацію та цінності, бо це можливість будувати діалог та розвінчувати міфи.
Вже другий рік ми маємо дуже обмежені можливості через карантини, особливо, в фізичній взаємодії з людьми. Як це вплинуло на твою практику та на переосмислення роботи з методикою і що зараз може робити театр?
Обмеження суттєві, бо ми навіть вистави показувати не можемо. Чекаємо ще з грудня хорошої погоди та головне коли область перейде до жовтої зони (Ред. — Донецька область). Театр — це для людей з людьми. Зум — це прекрасно, але це може бути лише тимчасово. Коли це все закінчиться із карантинними обмеженнями та ізоляціями, то я думаю, що ми матимемо змішаний варіант: і онлайн, і офлайн. Бо наразі напрацьовано стільки підходів і нерозумно їх відкидати.
Також я переосмислила, що театр — це не лише вистави, а й театральні тренінги, впродовж яких люди займаються творчістю та обговоренням.