– Привіт! Мене звати Яна Салахова, я практикиня театру пригноблених та засновниця громадської організації «Театр змін», яка просуває підхід ненасильницьких змін, діалогу та локального аналізу. Це подкаст «Репетиція змін», де я говорю зі своїми колежанками, джокерками театру пригноблених, щоб дізнатися про історію їх знайомства з методикою, що їх надихає й що може дати розвиток спільноті практикинь театру пригноблених в українському суспільстві. Сьогодні з нами Алла Мельничук, яка є співзасновницею першого антикафе Бердянська «Час є», тренерка, джокерка театру пригноблених, журналістка та ініціаторка групи підтримки для переселенок «12 тижнів з Аллою». Алло, привіт!
– Привіт!
– Нарешті з’явився шанс із тобою поговорити, я дуже радію, і оскільки це, в першу чергу, подкаст, який стосується нашої методики, то я б почала з того, щоб ти розказала про якісь три речі, за які ти любиш методику, яку ти довгий час практикувала до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Можливо, ти могла б трошки більше про це розказати?
– Зараз дуже цікаво, ми планували запис цього подкасту, здається, у лютому, і тоді в мене був підготовлений… про що я хочу розповідати, як я практикую, які переваги методики є тоді, і наскільки зараз по-іншому… я все ще впевнена в дієвості цієї методики, але наскільки по-іншому я буду зараз відповідати на питання, і наскільки по-іншому виглядають мої відчуття. Це дуже дивно. Форум-театр дуже люблю за множинність сценаріїв, за те, що люди можуть усвідомити, що є не тільки один вихід, що виходи можуть бути різні, навіть не виходи – шляхи можуть бути різні, і людина може усвідомити й побачити, що може бути по-різному, і це для мене найважливіше, напевно, в цій методиці. По-друге, це те, що люди, які відвідують постановки або репетиції, – вони можуть відчути себе режисерами свого життя, і це такий аспект для мене дуже важливий, тому що часто і я в тому числі навіть зараз забуваю, що в мене є влада над своїм життям, що я можу щось змінювати і я можу керувати цими змінами. Дуже про це нагадує саме форум-театр як методика, для мене це… І третій аспект, який зараз змінився, додався, напевно, – це спільнота, тому що за останні два роки я відчула себе частиною спільноти джокерок форум-театру, і це нове відчуття, тому що раніше я завжди практикувала самостійно, і всі свої питання я могла узгоджувати тільки із собою, мені не дуже було до кого звернутися. Зараз я можу спілкуватись із людьми, які зі мною на одній хвилі. І для мене третій важливий аспект – це, напевно, саме спільнота: спільнота джокерок форум-театру, спільнота практикинь театру пригноблених.
– Дякую дуже. Неочікувано, що саме спільноту ти назвала як третю складову, бо…
– А яку б ти назвала третьою складовою?
– Я про це не думала, але те, що я спостерігаю на рівні міжнародної спільноти практиків театру пригноблених, попри те що філософія театру пригноблених, солідарність і мережування – це дуже важливі ціннісні речі, виявляється, їх дуже важко будувати на практиці. І мене дуже тішить, що за 2 роки вийшло так, що ти вже до топ 3 зарахувала приналежність до спільноти джокерок, і це для тебе є настільки цінним. Я дуже радію через це.
– За останні пів року українці дуже сильно показали своє об’єднання і свою готовність працювати разом для спільної перемоги. Я рада, що наша
спільнота почала завчасно репетирувати, і тепер у нас вже є наші набуті помилки, позитивний і негативний досвід, і тепер, коли це все заради спільної перемоги підсилилось із вторгненням Росії, і зараз всі наші сили – втричі, напевно, кожен має більше сил і більше енергії працювати, не в сенсі, що нам сили додалося, а в сенсі, що в нас немає виходу, ніж боротися до перемоги, то я рада, що в нас був оцей спільний досвід до цього, і що ми почали об’єднуватись і працювати разом ще до того, як це стало необхідністю.
– Ти ще так кажеш «ми репетирували», бо театр пригноблених часто асоціюють із «Репетицією змін». Я б хотіла ще трошки зупинитись на темі спільноти. Я впевнена, що ти належиш не тільки до спільноти джокерок театру пригноблених, а тому я б хотіла спитати, можливо, є щось унікальне саме в нашій спільноті, що тебе тут підтримує, що, можливо, вирізняє з твоєї приналежності до інших спільнот? Чи є в нас щось таке унікальне, що ми можемо якось плекати, розвивати, підсилювати?
– Таке маніпулятивне питання – це не про нашу спільноту зазвичай. Кожна спільнота унікальна, тому що вона створюється з унікальних людей, і тому спільнота джокерок форум-театру, спільнота практикинь театру пригноблених – вона унікальна однозначно, як і всі спільноти. У цій спільноті мене приваблює саме ціннісна складова, хоча в принципі всі спільноти, до яких ми належимо, я думаю, що ми обираємо їх саме через цінності, які розділяють ці спільноти, як сутність велика, тому головне для мене в будь-якій спільноті – це цінності, які несуть люди, які вони сповідують у цій ситуації, тому унікальність нашої спільноти форум-театру й театру пригноблених в Україні для мене – це про взаємопідтримку, про можливість бачити різні сценарії і про можливість приймати різні сценарії та різних людей, відчувати сили тих людей, довіряти їм і віддавати їм можливість приймати рішення і творити свої сценарії.
– Дякую дуже. Я б тоді повернулася, оскільки ти згадала, що ти готувалася ще в лютому до цієї розмови, звичайно, я впевнена, що для кожної з нас багато чого змінилося за ці пів року, більше 200 днів з початку російсько-української війни, я хотіла спитати: з тих сильних сторін, які тебе надихали в цій методиці, що зараз важко впроваджувати, з огляду на цю ситуацію, яку ти бачиш із власної перспективи, що з цих трьох характеристик – бути режисером, бачити множинні сценарії – зараз важко тобі впроваджувати, або ти не бачиш, яким чином це можна робити?
– По-перше, треба почати з того, що з лютого я не практикую форум-театр, у тренінгах зараз я інколи використовую методи з репетицій форум-театру і навіть із власне форуму, але з лютого я не можу практикувати, спочатку це було через мої емоційні проблеми, а потім для мене став дуже великий вибір, я досі не вирішила багато питань для себе, тому що з усіх методик театру пригноблених я практикую саме форум-театр, напевно, виключно форум-театр, тому що для решти методик у мене не було такого простору, тому форум-театр – 7 років я практикую його. І я для себе ще не вирішила це питання, наскільки форум-театр зараз у нашій ситуації може бути використаний. Тут дуже багато різних аспектів, я виходжу з власного досвіду, тому що ці питання – «Чи ти можеш бути режисером свого життя?» і наскільки я можу дати людям відчуття цього, коли в нашому житті є такий сусід, який не дозволяє людям,
як своїм, так і нашої країни, відчувати себе режисерами свого життя, – «Наскільки я можу людям давати це відчуття, коли я сама не завжди вірю в нього?» І дуже в багатьох людей зараз випадки, які вони точно можуть сказати, що «це не був вибір мого сценарію». Те ж стосується власних сценаріїв, як і є багато варіантів і багато шляхів – важко людям тільки на своєму прикладі, напевно, буду казати, що мені важко зрозуміти, що є різні сценарії, і це не тільки про наше військове протистояння, це про варіанти вибору, який я могла або не могла зробити в лютому, березні й у багатьох різних ситуаціях, тобто це відчуття, що ти могла зробити щось по-іншому, і це було б безпечніше, – воно не завжди мене зараз втримує, і я не впевнена, що я можу давати зараз людям оце усвідомлення різних сценаріїв власної режисури й вибору цих сценаріїв, коли ми обмежені військовим станом, коли ми обмежені дуже стресовими ситуаціями, і казати людям, наприклад, що ти могла тоді або міг зробити по-іншому – навіть давати їм таке припущення – це зараз може бути дуже травматично для людей, тому я не знаю, чи зможу я з цим працювати.
Це тільки про головні аспекти, що для мене важливі, але форум-театр – це ж робота і з тілом, дуже багато роботи з тілом, і зараз, коли люди травмовані по-різному, оця робота з тілом – наскільки це може бути травматично, що я вже не кажу про якісь вправи на довіру, коли треба із заплющеними очима виконувати вправи, про те, коли треба доторкнутися до людини або працювати в парі – це дуже зараз може бути травматично для людей, навіть маючи психологічну освіту, я не знаю, чи зможу я зараз всі небезпеки врахувати оцієї роботи з тілом власне, тому що наші тіла ще не готові, не відновилися після всіх стресів, після травматичних синдромів різних, наскільки я можу, не будучи практикуючим психологом наразі, просто маючи теоретичні знання, наскільки я можу це зараз практикувати з людьми – для мене це велике питання, я не відчуваю в собі, можливо, є інші джокерки, які відчувають силу в собі, і це тоді може спрацювати добре, коли саме через роботу з тілом ми будемо відновлювати зв’язки, довіру й довіру до себе. Але це треба мати силу в собі, а коли я виходжу, наприклад, до людей і говорю з ними про діалоги, про якусь емпатію, про співчуття, а всередині в мене кипить лють і ненависть до ворога і я не можу це не транслювати, я не можу це не показувати, і я не можу це через тіло, через образи… тобто я дуже боюсь, що оця моя лють буде передаватися й відчуватися, і що цим я зможу не те що травмувати, а якось підсилити важкі спогади в людей. Тому дуже багато аспектів, через які зараз я не практикую. Саме це, власне, змінилось, що, по-перше, зараз у мене набагато менше ресурсу саме на оці діалогові практики, тому що кожен день прокидаюся і кожен день я думаю про те, що найкорисніше я можу зробити для наближення перемоги. І так, звісно, люди, які зараз переживають психологічні різні стани, або їх не чутно в спільнотах, вони потребують допомоги, але найбільше потребують допомоги ЗСУ й люди на лінії розмежування зараз. І якщо в мене є сили зробити одну якусь справу, то я точно буду обирати той аспект роботи.
– Дякую. Так багато всього згадала. Є дві речі, про які хотілося б більше спитати, тому що ти згадала про силу в собі й про те, попри те що ти поки не відновила практику театру, ти займаєшся тренерством, і під час дискусії, яка в нас була на Фестивалі думок,
говорила, що ти навчаєш людей займатись анімацією, і на це треба сили, тому я хотіла спитати тебе, що зараз тримає тебе й дає тобі сили? Що в тобі є тим ресурсом, який дозволяє тобі насправді ділитися цією силою з іншими через ті інструменти й практики, які ти знаєш, вмієш і згуртовуєш навколо себе людей там, де ти є зараз?
– По-перше, про анімацію – це для мене такий зараз вихід, коли ти можеш дозволити людям проходити через різні сценарії, і тобі не треба задіювати для цього тіло, ти можеш, от як у форум-театрі ми створюємо нову реальність на час занять, – те ж саме відбувається і в анімації, але це наче якась інша реальність, у якій ти можеш спробувати все, і це не про твою власну історію може бути – це може бути про будь-яку історію, і ти можеш оцей сценарій створити окремо. Для мене це був вихід, тому що ми продовжуємо працювати зі сценаріями, з розвитком комунікації всередині громад, але це більш поверхова методика, яка не копає занадто глибоко, і створений продукт може бути розважальним, а може бути повчальним, чи як його назвати, – він несе інформацію, власне, як постановка у форум-театрі, але нам потрібно менше задіювати для цього… це особисто твій сценарій, ти можеш не враховувати багато аспектів, багато різного, що відбувається назовні, тому що це мультик, це анімація, і ти можеш будь-який сценарій собі створити, навіть суперфантастичний. На жаль, форум-театр у нас у цьому плані виходить із реального життя. Щодо сили – по-перше, я читаю новини, і якщо не зважати на глибокі провали настрою, коли дізнаєшся про… зараз, наприклад, я два дні не могла працювати, тому що коли читаєш новини про Ізюм, то просто не вкладається в голові, але, з іншого боку, коли я читаю новини, то вони надають мені сили розуміти, що все продовжується, тому що дуже часто зараз я працюю по різних містах, по різних країнах, тому що гуманітарні місії – ти не дуже сам впливаєш, звідки зараз тобі можуть надати якусь допомогу гуманітарну, або звідки ти можеш залучити ресурси для наших, і дуже багато подорожую ще, і стирається в людей оце відчуття, що війна ще триває, як це ми відчували в Бердянську, коли після 3-го року з початку війни люди почали забувати, відновлюється нормальне життя, приїжджають вже люди відпочивати, відкриваються кафе, все працює і ти забуваєш. Так от зараз я відчуваю таке саме, тому що люди тоді через 2-3 роки почали забувати, зараз через пів року потрошку починають забувати, для мене новини – це таке нагадування, що я зараз потрібна, я зараз можу свій набутий досвід за ці 8 років, поки ми створювали антикафе, створювали громаду в Бердянську, розбудовували довіру в нашому суспільстві, що ці набуті навички саме зараз найпотрібніші, і перше – це новини, які дають мені сили розуміти, що ще тільки початок – як військових дій, які точно ще будуть тривати довго, так і процесу відновлення України після перемоги. По-друге, це, напевно, творчість, і це не та творчість, із якою я піду потім у музей і буду комусь її показувати – це та творчість, яку я малюю або пишу собі в маленьких зошитах, і вона дозволяє забуватись на декілька годин про те, що відбувається навколо, і відновити гармонію всередині себе, щоб потім можна було іти далі. Можливо, ще спілкування з людьми. У квітні-травні в мене був такий навіть передоз, тому що наша мережа волонтерська вже переступила, мені здається, через
100 учасників активних, волонтерів, і з кожним треба було спілкуватись напряму – і підтримувати, і координувати, і звітувати за все, у мене було надміру спілкування з людьми, особливо коли якісь трагічні події в Україні ставали відомі. Дуже важко, тому я останній місяць трошки менше дозовано намагаюсь спілкуватись із людьми, але все одно спілкування з людьми про різні теми, напевно, менше про війну, а більше про якісь перемоги, які ми робимо кожен день. Встав із ліжка – і ти розповідаєш про це комусь, і хтось каже: «Блін, я теж можу встати з ліжка» – це, напевно, підтримує.
– Дякую дуже, що поділилася своїм рецептом. У мене питання, оскільки ти говорила про те, що в тебе пріоритет підтримувати саме людей на передовій, а як ти ставишся до підтримки людей, які допомагають захищати країну в тилу? Чи можна їх через театральні або інші методи таким чином підтримувати, яку цінність у їх роботі ти вбачаєш?
– Усе, що зараз згуртовує українців і наближає до перемоги – це все має бути, може бути й повинно бути, тому що в нас великий шлях попереду. Якщо люди відчувають у собі силу практикувати, то це точно не буде зайвим, це точно буде про те, що люди будуть відновлюватись швидше, і ті, хто допомагає, ставатимуть у наші ряди, тому що якщо допомогли тобі, то наступний допомагаєш ти, і цей наш марафон допомоги може бути більшим. Знаючи, як працює форум-театр, він точно буде зараз корисний для налагодження роботи всередині громад, особливо взаємодії між приймаючими громадами та переселенцями. В принципі, будь-яку категорію, яку ми зараз можемо виділити в Україні, – зараз всі ми втратили дуже багато свого голосу, багато своїх сил через те, що як би мені не було складно або зараз я мала якісь претензії до когось, я не буду про них розповідати, тому що я знаю, що головне зараз перемога, а вже після перемоги ми повирішуємо всі питання. І це може місяць-два-три, може пів року тривати, але все одно оці протиріччя в суспільстві будуть вибухати й підігріватись – неможливо уникати конфлікту занадто довго, все одно ці конфлікти й те, що ми по-різному щось відчуваємо й бачимо, – воно буде впливати. І воно буде накопичуватись, якщо про це не говорити, то воно вибухне. І якщо воно вибухне в той час, коли вже в Україні буде достатньо сил вирішити ці конфлікти, то це буде добре, а якщо воно раптом вибухне зараз, коли в нас немає на це часу – нам треба боротись, нам треба перемагати, а тут буде якийсь великий конфлікт створюватись і, можливо, місія взагалі театральних методик, арттерапії саме зменшувати оці навантаження і відновлювати розуміння, щоб не було оцих вибухів, конфліктів у громадах, для того щоб нам не довелося на них відволікатися, принаймні зараз. Я думаю, що в нас місія зараз – зменшення оцієї конфліктності й примирення всередині громад, спільнот, всього, що може працювати разом. Зараз ми всі потрібні – кожен і кожна з нас – на своєму місці, ми маємо ці конфлікти, які в нас є, вирішувати й рухатись далі, будувати свої сценарії й розвивати їх.
– Дякую, Алло, я чую, що насправді є багато роботи, яку потрібно робити, щоб дійсно не накопичувати свою напругу, щоб потім не було такого, що ми не будемо до цього готові або не буде спроможності цим займатися. Ти зовсім нещодавно в рамках якраз нашої спільноти українських джокерок побувала на майстерні драматерапії австрійської джокерки Біргіт Фріц. Я хотіла спитати, що ти взяла звідти для себе якогось цікавого, якесь натхнення, яке, можливо, вплине на твою тренерську роботу або роботу з різними креативними мистецькими методиками, можливо, якісь важливі інсайти чи підходи, які ти плануєш найближчим часом втілити або інтегрувати у свою роботу тренерки.
– По-перше, всі навчання, які я зараз проходжу, це усвідомлено обрані навчання, тому що часу на навчання зараз немає, але я точно знаю, що окрім форум-театру в спектрі методик театру пригноблених є дуже багато цікавих і корисних зараз для України методик, які я можу інтегрувати у свою діяльність, особливо для роботи з молоддю й для роботи з підлітками – те, що зараз дуже важливе… зараз усе важливе, дуже важко обирати щось за найважливіше, але точно я взяла для себе розуміння, що треба засвоювати й розбиратись в інших методиках театру пригноблених, і це може бути те, що зараз на деякий час замінить форум-театр у моєму тренерському арсеналі, тому що під час роботи з травмами треба використовувати трошки іншу методику, як на мене, ніж зазвичай я використовувала під час роботу з форум-театром. По-друге, це те, що я взяла з майстерні з Біргіт, – людям потрібен час, і ти маєш давати людям час, як би тобі не здавалось, що часу зараз немає і треба йти далі – людям потрібен час, не всі можуть швидко, і навіть не потрібно, щоб люди швидко приймали рішення й швидко йшли далі – для цього в нас є інші аспекти життя. Третє, напевно, це про артметодики, які все ж дуже, незважаючи на те що у військовий час яка може бути творчість, то це потрібно людям, для того щоб розвантажитись, щоб набратись сил, підняти свій емоційний стан, про важливість артметодик для терапевтичних і просто для відновлення людей – оце третій, напевно, найважливіший аспект.
– Дякую, наразі я поставила тобі всі питання, які хотіла, можливо, на завершення для наших слухачів і слухачок в тебе є якесь побажання, як триматися зараз, можливо, з твого звичайного дня, чи є якісь ритуали, можливо, які зберігають або накопичують твій ресурс і допомагають потім скористатися оцим ресурсом саме на те, що важливо. Ти дуже багато повторила, що зараз маєш обирати пріоритети, обирати найважливіше й саме туди вкладати свою енергію, можливо, один якийсь ритуал, який легко можна впроваджувати у своєму житті, може, він когось надихне, можеш поділитися цим ресурсно-накопичувальним ритуалом?
– Мій головний ритуал зараз – встати з ліжка, якщо я це змогла, значить, день уже пройшов не даремно, це вже моя велика перемога на день, і я не одна така, я точно знаю, тому що наша група підтримки, яку я проводжу, показує, що для багатьох людей це зараз вже перемога – просто встати з ліжка. І я хочу сказати всім людям, які сьогодні встали з ліжка й слухають цей подкаст, сидячи з кавою, або за роботою, або приймаючи душ – що це вже ваша велика перемога й ви молодці, це перший крок до перемоги. А для мене на наших усіх групах ми
повертаємось до планування, і коли я відновила планування спочатку на день, на тиждень, на місяць, і коли я пройшла десь майже квартал, я наперед можу собі планувати, у мене великий такий календар висить, який показує, що на декілька місяців наперед я можу спланувати собі якісь заходи, і оце відновлення планування, як би ви не планували до лютого, то повернення до цього планування – для мене оцей ритуал, коли я можу побачити, що в мене є плани, що ніякі напади, русня й так далі – що вони не можуть впливати на моє життя – так, деяку силу вони мають завдяки зброї, але головна моя сила – всередині, і я точно можу вибирати, як я буду жити кожен день свого життя, і я можу це запланувати, записати та йти до своєї мети. І, напевно, це планування, як би це не було банально – просто записати свої плани на день або на тиждень – вони окремо надають сили на реалізацію цих планів.
– Круто, я прямо відчула бажання теж… Я сьогодні на день тільки склала собі план того, що треба робити, але ти так про це сказала, що мені вже хочеться планувати на тиждень, а може, і більше. Я дуже дякую тобі за розмову й дуже ціную твою відвертість, я знаю, що це іноді буває важко, особливо якщо ти в спільноті людей, які зараз практикують театр – ти ні, ти можеш дуже щиро, відверто про це говорити, і що мені подобається в нашій методиці – проблематизувати: хтось може робити, хтось не може робити, і оце розуміння, що ми можемо подавати й мати простір для різних сценаріїв, різних стратегій нашого життя, давати простір різному досвіду й пояснювати його – мене це дуже надихає в тому, що ти зараз робиш і що ти маєш на це сили й говориш про це. Я буду завершувати нашу з тобою розмову, хоча вона вийшла дуже цікавою, є багато речей, про які я й сама буду думати. Це був подкаст «Репетиція змін», де ми говорили з нашою сьогоднішньою гостею Аллою Мельничук про те, що є важливим зараз, кого важливо підтримувати, де брати ресурси й чому важливо мріяти й планувати. Дякую, Алло, що ти була й приділила час цій розмові. Ви чекайте на наш наступний випуск і шукайте подкасти та їх записи на сайті «Театр змін» та фейсбучній сторінці. Почуємось.