Інтерв’ю з учасницями і ведучою.
Чому так називається ваша група?
Коли я, донеччанка, що втратила дім через озброєний напад росії на Україну, і вкотре вимушена була переїхати з одного місця в інше, цього разу наприкінці 2021 року опинившись в Ірпені, то почала дослідження. Це місто утворилось через прокладання залізничної колії, і як часто це буває, агломерація утворилась біля річки. Через декілька десятиліть у місті (з чудовим сосновим лісом і річкою) почали будуватися дачі для людей з мистецьких та наукових сфер столиці. Пансіонати і центри для відпочинку, які тепер залишились закинутими. Місто суттєво змінилось десь у 2014 році, коли був обраний черговий мер і місто почало активно забудовуватися житлом, що було біля столиці і водночас дешевше ніж там. Бум забудови співпав з попитом вимушено переселених людей зі сходу на житло, і ті, хто могли собі дозволити щось купити, оселялися в більш дешевому Ірпені. Будівництво з вирубуванням лісу, знищенням приватного сектору, без дотримання екологічних норм з тих пір і не закінчувалося. Зараз, у 2025 році, в Ірпені більше людей ніж до тимчасової окупації росією. А у самого міста такий чудовий герб – гілочка сосни і дві хвилясті лінії річки. Сподіваюсь, вони не залишаться тільки на гербі. Бо сама річка, що колись давно була судноплавною, уявляєте?! Тепер – висохша і засмічена вузенька річечка, а на заплаві будують черговий житловий комплекс.
Я оголошувала початок майстерні з театру пригноблених з фінансовою підтримкою ГО Театр Змін, коли минуло не так вже і багато часу зі звільнення від окупації. Ірпінь – місто, що стало відомим на весь світ через звірські вбивства росії. Багато людей у цьому місті знає, що таке втрата, горе. І мені було важливо говорити про це. Але як про це говорити? Я відчувала, що буде правильним створити метафоричну дистанцію. Зазначила в описі, що сосни тут це символ міста. І вони свідкині всього, що відбувалось і відбувається. Про що вони могли би розповісти, якщо почали би говорити? І ми почали говорити за них. Про те, про що сосни «мовчать». Про екологію, про тварин, про людей і їхні стосунки. Про біль втрат, про російську в Україні, про людей, що виїхали закордон, про людей, що воюють, що втікають від мобілізації, що чекають, про друзів, про хвороби. Це було запрошення до того, чим є театр пригноблених: методика, яка дає можливість людям, які мовчать, говорити. Людям, які не мають сили або влади, або ще чогось, – говорити. А сосни тут – ніби «бачать» усе. Тут багато обстріляних, згорілих сосен, і ті ж сосни бачили щось прекрасне: любов, тепло, дружбу, свята, обійми. Це була моя метафора.
Аня На
Фото з форум-вистави «Війна – це так банально!»
Чому ви ходите у цю групу?
Я до цього ходила в Херсоні на акторську майстерність. Мені дуже подобається виступати на сцені. А, коли я сюди прийшла і познайомилася з ведучою, Анею, з театром пригноблених, з форум-театром, я зрозуміла, що для мене це ще й прокачка мозку. Я вчуся мовчати, коли хтось говорить, вчуся спостерігати, я думаю. Ось так – живу, живу, а, коли сюди приходжу, – в мене є час подумати. Бо, коли бігаю зі своїми: погодуй дитину, прибери, помий підлогу, то не маю часу на зв’язок із собою. А мене ще, окрім побуту та дитини, турбують: стосунки з мамою, відносини в маршрутках, повномасштабне, але я про це навіть подумати не можу.
Я колись працювала з психологом, з коучем. Але там все дозовано, і це більше лікування. А сюди я приходжу відпочити, пограти, і отримую той же самий результат, як і з походу до психотерапевтки_а. Тільки це ще зі сміхом, і з жартами. А, і принести щось смачне і разом поїсти можна.
Христина Студинська.
Фото з форум-вистави «Війна – це так банально!»
Я думаю, якщо у людини є травма, тригери, сильна якась емоційна реакція, то театр пригноблених не може психологічно до кінця допомогти. Потрібен спеціаліст чи спеціалістка, які допоможуть долікувати, допрацювати, і повернуть людину в середній якийсь стан. Але деякі штуки можна тут змінювати й усвідомлювати і самостійно, якщо вміти рефлексувати. Але, якщо важко самостійно, то краще звертатися, все ж таки, до спеціалісток, спеціалістів.
Це цікаво, що я також з Донецька. Переїхала ще до війни, до хлопця, зараз він вже чоловік. У 2024 році я подала заявку на українську Школу театру пригноблених, записувала відео з мотивацією, переживала. Мою заявку врешті не відібрали. Але пише мені Аня – співзасновниця і тренерка Школи: «А ви в Ірпені? І я. Давайте на каву?» Я така: «Цікаво, давай!» Балакали. Вона розповідала, що мріє створити сталу групу, я розповідала про проєкт «Благодім» – благодійний магазин, який ми з подругами заснували. Аня каже «Так, може, можна у вас майстерню зробити? Ти так і досвід отримаєш.» Бо мене через відсутність досвіду з театром пригноблених не відібрали на Школу. І я така «А давай! Приміщення є, стільці є. Обираємо час, дату, все, будемо самі робити!» Аня зволікати не стала, і вже за тиждень зібралось вісім людей на першу зустріч.
Я так не відкриваюсь перед людьми, як тут. Моя колежанка каже мені: ти схожа на кавун. Зверху така тверда шкіра, а, коли пробитись, там всередині так яскраво і затишно. Мені в житті було важко знайти людей. Багато друзів і подруг залишилися в Донецьку, багато хто переїхали в інші країни, і на відстані стосунки зовсім інакші. Я довго шукала людей в Ірпені, ну, типу, своїх, де вони? Спочатку я познайомилася з дівчатками, з якими ми створили цю громадську організацію «Благодім». Так цікаво, що там також, хто з Донецька, хто з Запоріжжя, і я думаю: боже, як так – проживати стільки років в Донецьку, виїхати звідти, і зустріти всіх своїх тут, в Ірпені, там, десь за 800 кілометрів від дому! Мені тут подобається, бо це дійсно про мене. Різні ігри, завдання, коли я аналізую: А що, я так реагую? А я так вчинила? Типу, а я думала про себе взагалі по-іншому, я могла собі сказати, «Та я ніколи!» А тут навіть в грі можу робити те, що від себе не очікувала, думаю, ого, є про що подумати, є куди копати, пізнавати себе. А ще, я багато чого не дозволяю собі в житті, а тут, в грі, розкриваюсь, можу спробувати різні ролі. Я, наприклад, чогось вкотре в етюдах грала чоловіка. Я працюю з психологинею окремо, і воно так складалося, що я тут через ці ролі пропрацьовувала деякі свої внутрішні конфлікти, і так цікаво виходило! І плюс я приходжу сюди і за людьми. І це магія така! Коли дійсно там 2,5 години сміялися, їли, а потім такі, хопа, все, робимо виставу!
Вікторія Скалєва
Фото з форум-вистави «Маршрутка 420 або Маршрутка у пекло»
Я з цією групою познайомилася саме на їхній виставі, коли вони проводили форум-театр. І я там була в ролі глядачки. Несподівано тоді Аня вміло залучила, і я вийшла на сцену в ролі героїні. Після цього прийшла додому і відчувала такий емоційний кайф, такий підйом! Я нарешті зустріла таких відкритих, божевільних людей, таких творчих. Я побачила які класні всі, така банда, вона мені дуже сподобалася, я їх довго-довго згадувала. А потім у ведучої Ані був день народження, вона десь у фейсбуці написала, приходьте в парк, я буду святкувати зі смаколиками. Я пам’ятаю, наскільки вона вміло заряджала і піднімала всю залу. Мені захотілося просто привітати по-людськи, бо я десь прочитала, що вона теж переселенка, і думаю, часто друзі губляться в таких обставинах, і ми зустрілися. І потім я прийшла сюди, на заняття.
Альона
Фото з форум-вистави «Фрося»
Я була з першого – усі заняття окрім одного (була на Говерлі). Я багато волонтерила, але в тій спільноті мені було некомфортно через те, що там було дуже багато російської. Я не почувалася в безпеці. Коли я прийшла на майстерню з театру пригноблених, спочатку мені здалося, що ми тут просто розважаємось, а потім раз, і ми показуємо виставу, а глядачки і глядачі пропонують як можна змінити сюжет. Тоді я зрозуміла, що це продовження мого волонтерства, що я одночасно і задоволення отримую, і сприяю пробудженню громадської активності. Я з Донецька, де 9 років прожила в окупації. Мені вже за 70, у мене вища технічна освіта, але до того моменту, поки не почалась війна в Донецьку в 2014 році, я майже не цікавилась, ні історією, ні політикою. Мені було шкода витрачати на це свій час. Скільки того життя: треба жити, і насолоджуватися життям. А, коли почалося в Донецьку, а я приїжджала сюди до Києва і бачила, що тут через кожні 100 метрів російський банк, російський бізнес. Я думала: війна ж, як це так? Мені важко було виїхати з Донецька, і тому я зробила це, коли стало вже зовсім небезпечно. Коли виїхала, далися взнаки психологічні проблеми: коли я чула російську мову, в мене виникали панічні атаки. Довелося звертатись за психологічною допомогою. І саме психолог порадила мені пережити ситуації, що травмували мене, в ігровому форматі. Саме це я і роблю періодично в цій майстерні. І це працює.
Любов Турченко
Я побачила афішу в бібліотеці: «форум театр». І чомусь не прийшло на думку загуглити, поцікавитись, що це таке, хоч ніколи до цього не чула про такий театр. Не знала, на що йду. Прийшла в бібліотеку, там вистава «Фрося». І, коли я на сцені побачила сюжет, мені настільки захотілось вийти і щось змінити, що я кажу «Я! Я!». Я була перша, хто вийшла із зали на сцену. Потім мені так захотілося потрапити у цей театр, але я не знала як. На той час я була знайома з Любою. Ми разом займалися в Університеті третього віку. Вона каже – приходь, але Аню не попередила. І ось я прийшла, не знаючи, як мене сприймуть. Ми сіли в коло, з усіма познайомились, коротко розказала про себе. Після знайомства Аня каже: «Тут така справа, за півтори години у нас показ вистави «Маршрутка 420» або «Маршрутка у пекло». Ти хочеш когось зіграти?» Я погодилась і вибрала зрозумілу для себе роль водія. Мені, чесно кажучи, було ніяково, що за такий стислий час, без підготовки, без досвіду співпраці з цією групою, я через годину вже буду перед глядачками і глядачами. Сама я з Донецька. Там, в Петровському районі, я очолювала літературну студію «У каміна» при будинку культури. Писала сценарії, виступала перед великою аудиторією, але завжди готувалась, програвала по декілька разів, щоб все було якомога якісно. А тут-не знаю ні акторок, ні глядачок/глядачів, ані простір, ані роль. І моя непохитна звичка – готуватись заздалегідь, вчити текст, програвати роль несподівано розчинилась десь в просторі цієї авантюрної пропозиції. І, коли ввечері завершився кількагодинний показ, я зрозуміла, що мене, якщо тільки випхають з цього простору, але сама я звідси не піду. І кожен раз я домовляюся на роботі, кажу «У мене театр!» і відкладаю усе. Я психологиня по професії, і тут з’єдналося просто все, що я люблю. Психологія, акторство, пісні, вірші, сміх, оце все, воно моє, воно рідне – те, чого мені не вистачало дуже довго. І тим паче, що у мене сини захищають нашу країну. І для мене це, знаєте іноді сумні думки, вони трошки тут уходять. І я можу тут, і поплакати, і пожалітися, і порадіти, і посміятись. Для мене цей простір дуже важливий. Я набувала 52 роки в Донецьку друзів, кумів, родичів, зв’язки. Переїхала в 2014, і весь цей час мені так бракувало саме таких відносин! І я тут їх знаходжу.
Лариса Михайленко
Фото з другого показу форум-вистави «Фрося» у бібліотеці
Скільки вас тут в групі?
Різна кількість. Це не такий театральний колектив, що живе за бюджетні кошти держави й отримує зарплати. Людям треба працювати. Ось, одна учасниця зараз у «запасних». Бо пішла на роботу і не має тепер часу щоб приїздити по четвергам на заняття. Ще один учасник складав графік своєї роботи таким чином щоб приходити, але потрапив в аварію і тепер більше працює, бо треба ремонт автівки і поки перестав ходити. Він говорив, що без цих занять його життя було би сірішим і що звільняє час на роботі щоб прийти. Але життя непередбачуване.
Загалом сюди ходили люди від 14 років до 70. І це круто – мати можливість подивитися на світ очима іншої людини з такою різною життєвою дистанцією. Мені зараз написав один чоловік, що хоче доєднатися. Любо, я його запитувала про вік, думаю – якщо старший за тебе, значить доля. Але він молодший (Люба мріє щоб у групі з’явилася людина старша за неї). А взагалі група відкрита до нових людей.
Аня На
Якщо Вам цікава та корисна інформація якою ми ділимося, підтримайте нашу діяльність.