За останні два роки повномасштабної війни в країні територіями, навіть окупованими отримує поширення та увагу один з методів театру пригноблених – системи вправ й ігор, метод форум-театру. І я, як одна з джокерок і практикинь цього методу, хочу в цій статті поміркувати критично про нього. Мене звати Аня На, я народилась в Донецьку, де вперше і зустрілась з форум-театром. Побачила слово ”театр” і прийшла. Тому що з 6 років театр це мій спосіб виживання, пізнання себе і світу.
Так сталось, що метод прийшов у країну в часи криз і поширюється також як відповідь на підвищення стійкості, взаємної підтримки та способу говорити про проблеми в суспільстві. Коли людина стикається з чимось, чого не було раніше, то і методи вона шукає відповідні. Під час майданів по країні нас приїхали підтримати іноземні колежанки і колеги, і в кількох різних місцях створювали з групами охочих вистави. Вистави за три дні – хіба не жарт? Для людини, що місяцями ходила на репетиції щоб зіграти прем’єру і досвід, де вистава, що створюється півроку це прям добре. А тут три дні? Один з яких ми “нічого” не робили: просто грали в якісь дитячі ігри і знайомились. (Хоча, група, яка зібралась, була насправді вже трошки знайома, як це буває в культурних колах того чи іншого міста). Вистава наприкінці третього дня таки була готова. І моєю мрією стало – повчитись як це робити.
Місця в програмі, на яку натрапила, були зайняті, але якась людина (дай боже їй здоров’я, раптово відмовилась, мені зателефонував знайомий, бо я штурмувала організаторок і організаторів, і сказав: «За годину зможеш бути на автостанції?» І я поїхала на навчання, потім було ще одне навчання, потім ще і ще. Я настільки боялась провести свою першу майстерню, тому що знала як треба, і помилитись було страшно. Але тепер два роки поспіль ми з українськими колежанками, враховуючи свій досвід, підтримуємо людей по країні в бажанні вчитись, і організували українську школу театру пригноблених, де навчання поки навіть безкоштовне.
Мені легко все набридає. Якісь методи втрачають свій сенс і багато де не працюють і не підходять. Але театр пригноблених мене надихає своєю простотою і неймовірною глибиною, дієвістю, впливом. Впливом не на щось, що неможливо ніколи потім відчути, а тут і зараз, впливом на життя моє й інших людей. Водночас, коли практики стало більше і вона стала системнішою, я почала бачити, що є речі, з якими і форум-театр безсилий дати раду.
Одна з них лежить у соціальній площині. І вона щиро мене бентежить. Я майже не бачу на майстернях чоловіків та на навчанні в Школі це переважно дівчата та жінки. Чому?
Може тому, що чоловіки не відносяться до груп «пригноблення»? Підлітки, жінки, представниці й представники ЛГБТКІ+, ну, можливо, люди літнього віку, люди з інвалідністю. За останній рік в Україні збиралось понад 30 груп по всій країні й створювали вистави.
Як у моїй країні живуть чоловіки? Які вони отримують пропозиції дозвілля, що регламентовані й легалізовані як для «справжнього» чоловіка? На скільки чоловік вільно може знайти легалізацію в суспільстві робити щось “несерйозне”, таке як якийсь там театр і всякі ігри дитячі. Маскулінність тисне і пропонує як розраду спорт, і зал. Але аж ніяк не театр, але для мене це не означає, що чоловіки не є пригноблювальною групою. Радше навпаки – настільки, що до них неможливо поки прийти цьому методу, який про звільнення і про діалог певної групи. Чи інклюзивна ця методика насправді? Ні. Вона не може прийти до групи, яка страждає від маскулінності та патріархату. Авжеж, зі мною можна подискутувати, і саме для цього я і пишу цей текст.
Ще один суттєвий для мене недолік зрозумієте, якщо бували на виставах або бачили записи (до речі, можна побачити їх тут). Коли людина виходить на інтервенцію, то вона має хвилину, дві, можна зіграти “минув рік”, але знову мати хвилину. І це унеможливлює показувати процеси на сцені, для яких потрібен час та стала робота. Це для мене схоже на “чарівну паличку на три хвилини”»”, і так, зазвичай глядачки і глядачі можуть поміркувати про сталість. Так, такі інтервенції потрібні для того, щоб зрозуміти хоча б вектор змін, які ми можемо здійснювати. Але мені часто бракує розуміння: «А що було б якби інтервенція тривала б півгодини.» І, можливо, я як джокерка зроблю такий експеримент. Адже, Аугусто Боаль, і рух латиноамериканських акторів і акторок, й Пауло Фрейре винаходили театр пригноблених у пошуках. І в умовах нашої країни ми з колежанками – окремо і разом також перевинаходимо, в пошуках життєдайності методу, який прийшов до нас.
Окрім цих двох речей, яких мені бракує, й за які я, як практикиня ТП, несу відповідальність, якщо хочу інакше, і дію. Крім цього є ще питання як метод поширюється і як його використовують. Можливо, в нашій країні мало речей, що веселять і розважають. Тому деякі люди використовують метод як розвагу, а не з тими сенсами, що закладені у філософії методу. І часом глядачки і глядачі отримують уявлення, що форум-театр це отака весела розважальна річ. А не про соціальні зміни і глибокі суспільні процеси, спільну відповідальність і діалог.
Можливо, в нашій країні бракує в принципі методів, які були б простими і зрозумілими. Серед шістьох засновниць школи точиться дискусія про те, як нам з такими, й іншими інтерпретаціями форум-театру. І неможливо вберегти чистоту методу без жорсткого контролю, без сертифікації, на яку ми претендуємо як співзасновниці Школи. Однак контроль суперечить будь-яким принципам театру пригноблених і ми є відкритими та пропонуємо звертатись до нас, демонструючи відкритість до діалогу, обміну досвідом і знаннями. Ми можемо ненасильницько поширювати і впливати на процеси, ринаймні, що стосується методів ТП.
Ще один недолік, третій, стосується джокерства. Не методів і принципів, а конкретного досвіду. Я знаю на що здатна ця методика. Якщо вона в руках людини, яка любить людей, що прийшли, щиро поважає і цікавиться ними. І якщо часу мало, чи певнці обставини, чи просто ритм групи якийсь не швидкий в довірі й розкритті, то з’являється розчарування. Я бачила як театр пригноблених тримає людей на плаву. Як він замінює наркотики, дає полегшення, самопізнання, як через нього люди знаходять сенси, знаходять друзів і подруг, нові роботи, самих себе. Або втрачену любов до життя. І, якщо це все не відбулось за ті три години (дві з половиною, бо поки люди зберуться, знайдуть місце, запізнюються), або за день, два роботи, значить майстерня і моя робота – так собі. І «форум-театр не працює», і все це “ні про що” майже. Просто гарно провести час.
Але авжеж, це не так. Інколи таким реактивним людям, як я, в яких немає часу на чекання, бо життя вміє раптово закінчуватись, треба пам’ятати, що навіть якщо на заняттях не сталось дива, і вперше , і врдуге , і взагалі жодна з зустрічей не стала одкровенням для когось, і зокрема для мене – це не означає, що все погано і безсенсовно. Але знаходити сенс і бачити наслідки форум-вистав, невидимого театру, театру-газети буває дуже складно. Люди беруть собі дари усвідомлень і йдуть із ними жити своє життя. Інколи не розуміючи певний час що з ними щось відбулось. Наші анкети і «що ви відчуваєте» в кінці – дають змогу зрозуміти бодай щось. Але в довготривалій перспективі ми часто так і не дізнаємось на що впливає те, що ми робимо. І в цьому є ризик вигоріти.
Одна з причин чому мені так хотілось розділяти з кимось хто розуміє, досвід джокерства – це мати розділену реальність і простір поуявляти а як це могло б змінювати світ. Бо навіщо ще робити ТП.
Ще один недолік це добробут джокерки або джокера. Всім нам хочеться їсти, пити каву в кав’ярні десь. Адже в третю хвилю розповсюдження кави це стало приємним ритуалом. Хочеться мати де жити і купувати в домівку гарні речі, й на себе одягати гарні речі, й подарунки робити. Словом, нам треба гроші. Сьогодні на першому побаченні, коли оце «а чим ти займаєшся» і треба щоразу пояснювати, що таке той театр пригноблених, хлопець запитав мене скільки коштує доєднатись до майстерні з форум-театру. І я сказала що майстерні для учасниць і учасників безкоштовні. І пояснила чому: цей метод про інклюзивність і доступність сцени, простору для говоріння, освіти, мистецтва, самовираження для пригноблених груп населення. Що, наприклад, брати за майстерню по 500 грн у групи жінок, що зазнають домашнього економічного насильства, або з людей літнього віку, що перебиваються з пенсії на пенсію – дивно. Навпаки, це метод, що має бути доступним.
Тож, виходить, що пропонуючи вам стати джокеркою, як я, пропоную вам не заробляти гроші і бути жебрач_ками. І, як сказала одна учасниця сьогодні: «Я більше для інших, ніж для себе». Тобто я пропоную вам бути для інших, і забити на свій комфорт. Чи займатись пошуком грантів, написанням проєктів і звітністю грантових коштів, які хочуть давати країни ЄС та американські організації для «країн третього світу». Але де в цьому, і скільки буде місця джокерству? І коли ці гроші перестануть надходити, і взагалі – чи ця залежність і несвобода, чи не стаємо ми групою, що зазнає пригноблення, коли обираємо підтримати групи,що зазнають пригноблення в Україні.
Де брати гроші, щоб бути професійною джокеркою, розвиватись, вчитись (бо ніколи неможливо всьому навчитись – кожна група і кожна вистава – виклики, навіть коли ТП вже багато років твоя професія. Чи є взагалі можливість в цьому розвиватись і вважати, що бути практикинею ТП це професія. Чи можливо лише раз на півроку робити майстерню за свій кошт або з підтримкою якоїсь організації. (Яка потім проходить безліч правок на звітність перед донорами). І чи бува ми не погоджуємось на пригноблення звільняючи від пригноблення.
Недолік методу театру пригноблених у тому, що, якщо державі не потрібен буде цей метод, якщо платницям і платникам податків не буде відчуватись як це цінно для свободи і ненасильства в суспільстві, то бути джокеркою або джокером це, або робити щось напівпрофесійно, або безкоштовно і бути жебрачкою, або залежати від вимог донорів і донорок. А як платниці податків можуть відчути і зрозуміти цінність, якщо мало хто знає що то таке, і треба пояснювати кожній новій людині? А чим же я займаюсь таким ніби й терапією ніби й мистецтвом, ніби й правами людей. І запросити «А приходь наступного тижня та й побачиш!» майже неможливо, бо нема в країні Національного театру імені Аугусто Боаля. Майстерні й вистави відбуваються рідко і несистематично.
Ще один недолік – створення вистав непрофесійними акторками і акторами. Ні, не вгадали, справа не у відсутності професійності. Адже метод не протримався так довго, якщо б людей не торкалась гра на сцені. І за умови, що людям дійсно важливо те, кого вони грають і про що вони говорять зі сцени – про самих себе, про те, що не байдуже – це вражає подекуди сильніше ніж пафосні награні епічні вистави, де акторки та актори приходять на роботу і грають раз у раз одне й те саме. Або інколи й взагалі не розуміють, що грають і як це стосується їхнього життя, чи життя глядачок і глядачів. Так, саме за цим абстрагуванням від життя нерідко глядач_ки і приходять у театри з четвертою стіною. Для розваги і щоб переключитись, але повернусь до недоліку.
У кожної людини, що приходить на майстерню, акторство не є тим, чим вона заробляє на життя – навіть якщо вдається знайти кошти на гастролі та на покази десь, щоб заплатити учасницям і учасникам, то це проєктна короткотривала діяльність, яка про пригоду, але аж ніяк не про стабільність і не про те, що можна прогодувати себе, родину.
Форум-вистави, над якими працює група затято, щиро – схожі мені на метеликів, що живуть один день. І якби це було щось неважливе, мені не здавалось би це чимось сумним, але форум-вистави, переважно завжди, в моєму досвіді це саме те мистецтво,яким хочеться поділитись з безмежно великою кількістю людей. Але. От, наприклад, зараз форум-вистава, над якою працювали півтора місяця, зіграна один раз, і все. У людей змінюються обставини життя, а коли одна людина не може, то не існує практики професійно замінювати дублеркою чи дублером. Інколи це вдається, якщо хтось з групи може, або якщо є можливість запросити людину, що хоче зіграти, але тоді сама група як цілісність втрачає сенс, залишається лише меседж.
Словом, форум-вистави не живуть довго. Переважно – один показ. Максимум, який я мала в досвіді – сім показів. Так, можна документувати, (а це ще додаткові ресурси, які треба шукати і опікуватись.) Але жодна документація не є такою потужною як жива взаємодія й живий діалог. Тож, якщо побачите десь анонс форум-вистави – поспішайте побачити це, поки що, не дуже часте явище в нашій країні.