Мета цих інтерв’ю не лише познайомити із людьми, які працюють з методикою театру пригноблених в Україні, але і дізнатись як наші герої та героїні прийшли до неї та що для них означає ця практика, особливо з огляду на контекст та виклики, які стоять перед Україною зараз, у цей непростий час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Сьогодні з нами Семенов Степан, “Інженер Порозуміння”, медіатор, фасилітатор діалогів, тренер.
– Звідки ти, чим займаєшся, що взагалі нині робиш?
– Я живу в Павлограді Дніпропетровської області, столиці західного Донбасу, 17 років працював на шахті, тепер я “Інженер Порозуміння” і працюю з людьми, опікуюся підтримкою ВПО та різними справами, що сприяють взаєморозумінню.
– Розкажи стисло: «Інженер Порозуміння» – це якась методика? Як ти працюєш із людьми?
– Я підтримую людей, коли вони мають певні конфлікти, взаємне нерозуміння, питання, де потрібна підтримка від третьої особи, неупередженої. Моє завдання зробити спільну реальність між ними, підтримати у скрутну хвилину. Зараз у нашій країні війна, декому важко, їм потрібна емпатична підтримка.
– Коли ти вперше дізнався або побачив, як працює методика театру пригноблених? Якими були враження?
– Це було 2015-го року в Одесі, я був у профспілковій школі, до нас приїхали джокер_ки, однією з них була ти, Яно. Сказали, що буде форум-театр, я гадки не мав, що це, і не можу сказати, що з’явилась ясність після того, що мені розповіли, – її не було. Я спробував першим замінити когось, рвонути, якось змінити ситуацію… Залишилися непевні відчуття після першого разу, бо я нічого не зрозумів. У 2016-му році я побачив, що йде набір на форум-театр у Маріуполі, подався на участь. Мене запросили й там я вже більше дізнався про методику. Дуже радий, що взяв участь, ми тоді робили виставу з молоддю із Донецької та Запорізької областей для місцевих мешканців, і мене це дуже надихнуло. Потім брав участь в іншому проєкті – «Сусіди 3.0» – і використав цю методику, я ще не був джокером, але взяв на себе цю роль, прочитав книгу Августо Боаля «Театр пригноблених» і зробив усе покроково, все розписував. Провів майстерню з хлопцями та дівчатами в актовій залі школи у Павлограді. Підготували сценку, були заміни, тоді прийшли містяни й ВПО. Було цікаво. Це був мій перший досвід.
– А цей час із першого знайомства, коли нічого не було зрозуміло, і потім, коли відбулася майстерня, з’явився уже власний досвід, – що саме тобі подобається в цій методиці, чим вона унікальна на відміну від інших методів, які ти вивчав у школі “Інженерів Порозуміння”, чому ти взагалі вирішив продовжити навчання й податися до школи?
– Мене надихає цікавість, залученість і те, що відбувається показ, на який будь-хто може прийти й просто подивитися, бо це принаймні якась різноманітність для мене, коли ти йдеш до людей не з класичною фасилітацією чи діалогом. А окреслюєш їм теми, й потім береш їхню тему з їхніми ж людьми. Показуєш її – мовляв, у вас є ось це, і вони бачать це вже з боку, коли програється те, що відбувається, і усвідомлюють: «О, але ж це можна змінити!». Тож для мене це інструмент, який може допомогти людям знайти порозуміння, бо це і є моє завдання, як “Інженера Порозуміння”. Коли ви разом працюєте, це гуртує, спільна діяльність завжди сприяє зв’язку, дружбі, підтримці, людяності серед людей, і це здорово. І підтримує зараз під час війни. Є самотні люди, вони мають можливість прийти на майстерню, поспілкуватися одне з одним, поговорити про біль і страхи.
– І саме це тебе надихнуло податися на школу?
– Звісно, тоді повномасштабної війни не було, але саме підтримувати людей і ділитися [власним досвідом] – цікаво. Я був натхненний ідеєю ділитися цією методикою, бо, пройшовши цей курс, ще не отримав сертифікат, проте здобув навичку, якою можу поділитися з людьми, і, можливо, в майбутньому вони теж ділитимуться з кимось. Я спробував це, якщо хтось надихнеться, буду щасливим.
– Ти перший зі студентів і студенток нашої Школи Театру Пригноблених, хто попрактикував здобуті знання, попри непевний час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Поясни, звідки в тебе взялася сміливість?
– Надихнуло те, що ця навичка є, і з початку війни я займався підтримкою людей. Найперше, що я почав, – як інженер порозуміння їздив до Дніпра – в «Карітас», у центр видачі гуманітарної допомоги, коли її тільки почали видавати. Охочих отримати допомогу було багато, а її не вистачало, на жаль, тоді були хвилювання серед людей. І ми їздили, підтримували наших співгромадян, щоб вони виговорювалися, допомагали адміністрації на гуманітарному пункті знаходити взаєморозуміння з громадянами. Вони знайшли рішення: утворилася електронна черга, запанувала згода. Згодом я приїхав працювати в терцентрі в Павлограді, зі своїм колегою, “Інженером Порозуміння” Іваном Новиковим. Ми розпочали роботу з людьми в університеті третього віку. Там збираються дорослі люди, їх цікавить навчання, підтримка, їм було, так само як і нам, страшно, що буде далі, бо це був початок війни, коли ще не було розуміння, де ворог, чи прийде він до нас у Павлоград. Нині теж невідомо. Почали зі звичайних зустрічей підтримки, дійшли до навчання ненасильницьких комунікацій та емпатії з університетом, потім з’явилася ідея – організувати форум-театр.
– Розкажи про майстерню. Як ти її організував, скільки було зустрічей, про що була вистава, та чи був певний яскравий момент для цих людей, з якими ти працював, з університету третього віку? Що для них змінилося?
– Мені дуже сподобалася вистава і те, як вона відбувалася. Спочатку з’явилася організаційна ідея, якою я поділився зі своїм колегою Іваном, сказав: «Бачу ось так». Я вдячний йому, він зацікавився й пішов зі мною за цим процесом. Можливо, коли буде інша школа, він спробує податися. У нас було дві групи: у середу займаємося з однією, а інша — у п’ятницю. Цього дня трохи менше людей, тому я запропонував їм зробити показ для тих, хто займається у середу – через наповненість. Ідею затвердили, потім розпочали майстерню, було 4 заняття, плюс ми зібралися ще для генеральної репетиції перед показом. Майстерні тривали півтори-дві години, і ми обирали теми. Якоїсь миті мені було дуже складно, але я прийняв це. Стала актуальною тема з яйцями, коли відбулося подорожчання, і нагодилася жінка з університету, яку ця тема зачепила.
Я залишив вибір їм: якщо вони вважають це важливим, отже, це важливо, ця тема реально зараз гаряча.
Всі знають про підвищення цін на яйця, але в чому саме в твоїй групі виникло непорозуміння. В чому була конфліктність цієї ситуації?
– Насправді для моєї групи це було зрозуміло, коли я поставив запитання «Чи актуальна тема?» – люди казали: «Так», «Чи реальна ситуація?» – «Так», що ви побачили – те, що людина не отримала підтримки та емпатії. Я просто радів успіху, бо насправді з людьми це засвоював, ми вивчали, як підтримувати інших людей у сім’ї, у дворі, знайомих, які мають що розповісти, щоб їх слухати, чути й розуміти, об’єднуватися з ними, і раптом кажуть: «Тут забракло емпатії, тут радили се, тут це…»
«А як би ви це виправили?»,– запитав я. І люди виходили, вони справді підтримували інших, поєднувалися з цими почуттями, потребами, я відчув: «Вау! Це просто…» – я дуже радів виконаній роботі, своїй та Івановій, мого колеги, коли ми займалися навчанням ненасильницьким комунікаціям, це надихнуло й потішило, бо й школа вдалася, і вдалися інтереси, і є бажання продовжувати майстерню.
– Поясни, як ти поєднуєш методику ненасильницького спілкування з методикою форум-театру?
– Чому я бачу це об’єднання – для мене важливо встановити зв’язок, довіру з людьми, кожному і кожній залишатися і бути собою з прийняттям, аби вони відчули те, що можуть бути собою, навіть зі своїми колегами. Коли я розпочинав форум-театр, провів вправу на емпатію. Учасники дивилися одне одному в очі й розуміли: навпроти них стоїть така сама людина, як вони, з такими ж почуттями, потребами, вона може і злитися, може й радіти, сумувати й боятися, може бути щасливою. Якщо вона агресор, якийсь антагоніст – вона ж це робить чомусь? Бо має якісь незадоволені потреби.
– Ти проводив майстерні форум-театру до повномасштабного вторгнення і зараз – чи бачиш різницю і що змінилося тепер? У чому зараз може бути роль театру пригноблених в місцевих громадах?
– Є певні складнощі: сирени, приміщення – не можна збиратися великою кількістю людей. Якщо люди наважуються, то роблять це на свій страх і ризик. Людям треба збиратися і проводити форум-театр, він допомагає, згуртуватися, проговорити їхні проблеми й просто підтримати одне одного. Форум-театр – не просто ж якась вистава, він настільки великий, настільки багатогранний, що тут можна отримувати емоційне ресурсування навіть просто виконуючи вправи, які робимо на майстернях форум-театру. Вони допомагають уникнути стресів, просто поринути в театр, зайняти себе.
Розмовляла Яна Салахова