Наталія Запішна, джокерка театру пригноблених
Цього липня разом з талановитими ко-джокерками Ксенією Черемисіною та Ольгою Лебедевою мені пощастило проводити триденну майстерню для підлітків 12–18 років, у селищі Суботці на Кропивниччині.
За три дні майстерні народилася вистава з трьох сцен, провідною темою якої стало раннє дорослішання дітей – чому вони змушені ставати дорослими надто рано, що на це впливає та як ми, як суспільство, можемо реагувати на такі виклики.
Перша сцена розповідала глядачам, про родину, де мати виховує двох дітей сама. Вона постійно працює на кількох роботах, не має сил ані на побут, ані на спілкування з дітьми, ані на саму себе.
Друга сцена, через діалог двох підліток, розповідає, що мама однієї з героїнь зловживає алкоголем, і їй доводиться працювати, щоб утримувати родину.
Третя сцена зачіпає проблему ранньої вагітності й самотності юних дівчат у таких складних ситуаціях.
Але найбільший вплив на мене справив навіть не сюжет вистави, і не те як учасники\-ці його шукали, ділилися особистим досвідом, тим що є в громаді, власними страхами та болем.
Мене вразив один з коментарів вже під час форуму. Глядач з зали зауважив: у виставі ми бачимо важку долю жінки, але батько ніде не згадується. Хто він? Де він? Чому не бере участі у вихованні? Як це так стался?
Ця репліка змусила мене замислитися. Ми часто вшановуємо роль матері – у піснях, традиціях, суспільних дискурсах. Але роль батька залишається в тіні, ніби він лише «помічник».
Так, чоловіки вже можуть йти у декретну відпустку, але досі в суспільстві лунає думка, що чоловік «допомагає» виховувати дитину, а не виховує її на рівних, і що це – його власний вибір та обов’язок.
На мою думку такий перекос має наслідки для цілого суспільства. І це не про те, щоб применшувати значення материнства, а навпаки, про те, що батьківство має бути видимим, усвідомленим та відповідальним.
Той самий глядач поділився особистою історією: він рано втратив батька, і вирішальну роль у його житті відіграв учитель-чоловік. Цей приклад демонструє, наскільки дітям під час формування та становлення потрібні чоловічі постаті.
Мене це вразило ще й тому, що сьогодні в Україні багато дітей втрачають батьків через війну. Так, суспільство вшановує героїв, але хто замінить дітям батьківську опору? Наші жінки знову вимушені виховувати дітей самостійно.
Це породжує питання, на яке ми не маємо готової відповіді: як суспільство може підтримати дітей, що залишилися без батьківської фігури?
Що ми можемо зробити і чи це наша відповідальність? Як ми можемо на це впливати?
Створювати програми наставництва й підтримки, де чоловіки могли б стати опорою для дітей, які втратили батьків?
Підвищувати видимість батьківства у суспільстві, щоб воно перестало бути лише «допомогою дружині»?
Будувати діалоги між матерями та батьками, громадами та наставниками?
Як припинити обкрадати дітей і відбирати у них те, що їм належить по праву – дитинство?
Якщо ми хочемо, щоб наші діти росли в безпечному та здоровому середовищі, нам потрібен новий суспільний договір про батьківство, материнство та спільну відповідальність за наступне покоління.
А ще, я все частіше думаю: а що самі чоловіки відчувають у таких ситуаціях? Чи замислюються вони над тим, як їхня відсутність чи присутність впливає на дітей? Чи для них це важливо, чи вони теж шукають своє місце й роль у цьому процесі?
Ми часто говоримо «батько мусить» або «батько не бере участі», але рідко запитуємо – чому так, що вони думають, чого бояться, що заважає чи, навпаки, надихає бути поруч.
Можливо, час не лише говорити про чоловіків та їхню роль, а й з чоловіками? Дати їм можливість бути видимими, висловлювати свої сумніви, труднощі, надії. Почути, що для них батьківство – це не просто «допомога», а глибокий досвід, який вони теж проживають по-своєму, або навпаки.
Мені здається, що така розмова важлива не лише для дорослих, а й для дітей. Бо коли діти бачать, що чоловіки не мовчать, що вони теж можуть бути вразливими, відповідальними й присутніми, це створює нову модель стосунків, руйнує стереотипи й відкриває простір для спільної турботи.
Тож, можливо, наступним кроком після цієї майстерні мало б стати запрошення чоловіків: батьків, наставників, вчителів до відвертої розмови. Щоб вони самі розказали: що для них означає батьківство, як вони переживають свою роль, що їм допомагає чи заважає бути поруч. Бо без цієї розмови ми ризикуємо створити лише половину картини, а друга половина залишиться не почутою.
Майстерню було проведено в рамках розвитку спільноти театру пригноблених в Україні за підтримки ГО “Театр Змін”
Відеозвіт про майстерню можна подивитися тут