Чи можливо використовувати методику форум-театру в ситуації небезпеки, і які обмеження існують для джокерів/ок, які збираються практикувати в умовах активних воєнних дій? В новому блозі читайте про досвід джокерки й співзасновниці Школи театру пригноблених Алли Мельничук, яка не практикувала рік через повномасштабне вторгнення росії в Україну.
Страх перед розповідями
Одним з основних страхів був страх перед розповідями учасників/ць. На майстернях з форум-театру я звикла давати простір для висловлення історій, які суспільство не готове почути, історій, які потребують бути проговореними. Але чи готова я сама почути ці історії? Чи зможу прийняти сказане без оцінки? Чи витримають ці історії присутні на майстерні? Чи готові учасники/ці зараз чути розповіді інших та ділитися своїми? Як створити безпечний простір, якщо в країні немає фізично безпечних місць?
Страх історій, які можуть містити жахливі факти, зупиняв мене від практики джокерства понад рік. Форум-театр – це не терапія, а такі історії можуть потребувати саме терапевтичної допомоги. Чи зможу я залишатися джокеркою, а не ставати психологинею? Рік я боялася історій, які можу почути: про війну, окупацію, фільтраційні табори, викрадення людей, смерті…
Проблеми, про які треба говорити
І тільки коли повернулася до практики, почула, скільки у кожного/кожної є інших проблем, про які треба говорити. Бо в суспільстві, яке мобілізувалось задля перемоги, говорити про свої потреби стало неактуально і навіть табуйовано. Учасникам/цям першої майстерні було важливо бути почутими з їхніми потребами, бажаннями та емоціями.
Проблеми, про які говорили на майстернях, були ті самі, що і до повномасштабного вторгнення. Війна тільки підкреслила їх, змусила відкладати на потім, накопичувати цю напругу.
І дійсно, чи зараз час і місце вирішувати проблеми, які потребують довгих демократичних процесів? Адже завтра мене може не стати. І вся зроблена робота втратить сенс. Дати надію на те, що їх чують, у час, коли не можна гарантувати фізичну безпеку, це здавалося нечесним.
Відповідальність за вирішення проблем та як не нашкодити учасницям/учасникам?
І перша ж майстерня з форум-театру показала хибність цієї позиції. Вирішення проблем, які піднімалися на майстернях, було не тільки моєю відповідальністю. Кожен/кожна присутній/присутня розділяв/розділяла зі мною цю відповідальність. І навіть якби мене не стало, історії вже прозвучали, історії вже були почуті, ми почали пошуки рішень, поруч з’явилися ті, хто розуміють важливість цих проблем і готові вкладати свої сили в їх вирішення. Учасники/ці, які приходять на майстерню, об’єднуються спільним контекстом і потрапляють у простір, де можна поділитися важливим. Але як не нашкодити їм, як не ретравматизувати присутніх? На прийняття цієї думки пішло багато часу і дискусій з колегами, на усвідомлення і формування нових підходів.
Нові підходи і методи та внутрішній конфлікт джокера/джокерки
Навчитися домовлятися на початку майстерні про чутливі теми, про турботу кожної/кожного про себе, про можливість не брати участі у вправах, не слухати чутливі історії, попереджати, що історія може бути важкою для сприйняття. Нагадувати собі і учасницям/учасникам, що форум-театр – це не терапія. Навчитися звертати увагу на речі, які потребують роботи з психологом/психологинею, і не соромитися звертатися по допомогу. Попереджати глядачів/ок про зміст вистав, якщо він може бути травматичним.
Досі на кожній майстерні, кожній виставі формуються нові підходи, нові методи. Для джокера/джокерки це постійна робота над собою. Для мене це виклик: як я можу бути джокеркою, якщо всередині мене є ненависть, якщо я маю агресію всередині себе? Як людина я маю право відчувати злість на кривдника, але чи можу я приносити ці емоції в групу? Цей внутрішній конфлікт залишається зі мною досі.
Чи актуальний форум-театр під час війни?
Перші місяці повномасштабного вторгнення проведення майстерень здавалося не на часі через наявність актуальніших проблем. У людей не закриті базові потреби, чи актуальний зараз театр, тим паче соціальний? Мені здавалося, що проводити майстерні, коли немає де жити, немає розуміння, в якому місті родина буде завтра, як захистити дітей, немає роботи і грошей, не актуально. Спочатку мають бути закриті базові потреби, а вже потім можна і на майстерню прийти. Відвідувачі/ки голосували своїм часом, прийшовши на майстерні та форуми, де вони могли не лише розповісти про свої потреби, а й знайти однодумців та підтримку.
Наразі правила форум-театру не написані під воєнний стан. І українські джокери/джокерки створюють свою унікальну модель роботи в нових реаліях. Щодня ми вчимося враховувати, що учасники/ці можуть висловлювати пряму агресію, і як фасилітувати процес так, щоб у людини була можливість прожити свої емоції, не нашкодивши оточуючим. Учасники/ці можуть користуватися мовою агресії, і джокер/джокерка має створити простір, у якому вони можуть використовувати ці вислови як художні образи, але повертати їх до розуміння, що всі ми різні й всі ми рівні, і давати простір для прийняття різних думок і різних страхів.
На більшість страхів для мене дали відповідь самі учасники/ці майстерень і форумів. Для них форум-театр став можливістю створювати майбутнє, а не чекати, поки воно настане. І ця можливість думати про майбутнє стала для них першим кроком до віри в майбутнє, повернення до навички планування в своєму житті, спроба стати режисером/кою свого життя, попри всі виклики війни і непевність сьогодення