Колонка Яни Салахової до Міжнародного дня театру.
Сьогодні – Міжнародний день театру, і я знову запитую себе: чи це мій день? Чи належить це свято театру, де немає сцени та куліс, а замість аплодисментів у фіналі – напружена тиша усвідомлення та бажання зупинити несправедливість?
Театр пригноблених знаходиться на перетині багатьох сфер.
Це – театр прав людини: він дає інструменти видимості та голосу тим, кого суспільство воліє “не помічати”, підсвічуючи структурне насильство та упередження суспільства.
Це – школа громадського активізму, яка допомагає сформулювати проблему, програвати різні сценарії та мобілізує однодумців_иць навколо спільної ідеї, щоби шукати важелі впливу для бажаних змін.
Це – діалогова практика, яка створює безпечний простір для публічного обговорення важливих гострих тем в громаді через обмін життєвим досвідом.
Це – дослідження через дію, яке пропонує універсальну мову для перекладу сенсів з різних досвідів.
Це – партисипативна демократія: жива форма консультацій з громадянами щодо рішень, які стосуються їхнього життя.
Наш театр знає, чим живе сільська жінка, чого боїться мама дитини з інвалідністю, що відчуває підліток, який розгубив друзів у переїздах, і що тримає жінку, яка дев’ять років чекає сина, зниклого безвісти.
Слово, образ та звук, якими володіє кожна людина, будують нові зв’язки між людьми, дозволяють занурюватися в глибину їхнього досвіду та створювати нові світи, де нам би хотілося жити.
Між сценою і глядацькою залою не існує стіни. На форум-показі глядач_ка стає дієвцем або дієвицею, відчуваючи: якщо він/вона може змінити фінал на сцені, це можливо і у власному житті.
Як не дивно, працюючи з тими, кого не помічає суспільство, наш театр часто залишається непоміченим професійною спільнотою. Хоча, оскільки ми працюємо на перетині багатьох сфер, можливо, для нас самих питання, до якої з них ми належимо більше.
Але, я точно знаю, що наше місце там, де ми є зараз – в громадах та з людьми, які шукають змін та однодумців_иць.