Театр як місце сили в Краматорську

Влада Крижна, Наталія Запішна

Організація “Фонд соціального розвитку “Наше майбутнє” працює з методикою форум-театру вже більше 10 років, працюючи в різних проєктах, ми завжди хотіли створити та реалізувати ініціативу, яка б була довгострокова та локальна, яка б мала вплив на мешканців регіону та міста Краматорськ, зокрема. Ми завжди шукали можливості для розвитку методики форум-театру на Донеччині, як сталого проєкту. Саме тому у 2019 році, наш проєкт отримав підтримку для пошуку та висвітленні проблем, які існують в суспільстві та є актуальними для молоді через засоби форум-театру.

Рік роботи з форум-театром та молоддю Краматорська

Це був особливий досвід роботи з групою, тому що це новий формат для Краматорської молоді та перший довгостроковий проєкт з форум-театру в регіоні, який тривав рік – з вересня 2020 по вересень 2021. За цей час ми провели: 3 майстер-класи під час відбору учасників та учасниць, 30 занять з учасниками групи (один раз на тиждень). Разом з 12 молодими людьми ми створили виставу та зробили три покази для різних глядачів. Ми мали безліч можливостей та викликів, успіхів та труднощів, досягнень та складнощів, досвідом яких поділимося тут.

Робота в парі – це підтримка та зворотній зв’язок!
Щодо процесу, варто зазначити, що до команди проєкту входило двоє людей – Владислава Крижна та Запішна Наталія. Робота в парі допомагає підтримувати одна одну, робити розподіл обов’язків та ролей при підготовці та проведенні занять, надавати одна одній зворотний зв’язок після заходів.

Залучення молоді через майстер-класи

Викликом стало те, що більшість мешканців міста просто не розуміють, що стоїть за словами “форум-театр”. Когось насторожувало слово “форум”, когось “театр”. Молоді люди зазвичай кажуть – ні, сцена це не для мене, сприймаючи нашу діяльність, як театральний гурток. Тож ми вирішили завітати до молоді з майстер-класами, та продемонструвати, що таке форум-театр. Це були практичні, живі зустрічі тривалістю 1-2 години з молоддю під час яких ми робили вправи на розігрів та імпровізацію з ними. Це потребувало більше часу та зусиль, але дозволило набрати групу набагато швидше, і наші учасники вже розуміли, що їх очікує. Під час цього етапу ми відвідали три ПТУ та провели три майстер-класи. Програму занять ми побудували таким чином, що кожна зустріч включала в себе такі блоки:

chek-in – з чим прийшов/-ла сьогодні; кожного разу ми придумували новий формат (наприклад, “опишіть яким/-ою я сьогодні прийшов/-ла одним словом / одним звуком/ одним рухом та інше);
ментальний та фізичний розігрів;
творчі вправи;
робота над виставою;
chek-out – з чим сьогодні йду;

Ми будували програму та наповнення вправ з урахуванням віку учасників.

Достатньо часу для пошуку своїх тем для роботи

Після цього ми почали активно працювати. Карантинні обмеження змусили скоротити нашу групу, щоб мати змогу продовжувати працювати офлайн; пропозиція про онлайн формат групою була сприйнята з супротивом. З переваг довгострокової роботи з групою була можливість прожити всі стадії групової динаміки та досягнути синергії при розробці вистави. Група багато уваги приділила пошуку історій та роботі з персонажами, чого зазвичай дуже бракує на кількаденній майстерні. Історії змінювались та трансформувалися, образи героїв набирали форми і ставали більш видимими від заняття до заняття (актори та акторки доповнювали свої репліки, придумували реквізити, допомогали один одному, як краще розвинути персонажів). Учасникам вдалося продемонструвати саме те, що їх хвилює, те що зачіпає, про те що хочеться сказати суспільству і мати вплив. Фінальна історія, яка лягла в основу вистави не мала нічого спільного з тим, що пропонували учасники та учасниці на перших заняттях. Наш досвід продемонстрував, що теми які пролунали на перших заняттях суттєво змінились, не залишилось жодної з запропонованих. Ми припускаємо, що першими пропонуються соціально-значимі теми, які на поверхні, а потім учасники обирають теми, близькі їхньому життєвому досвіду.

Кульмінація роботи, коли є сценарій та обрані ролі

Ми зупинились на темі “Поглинання соціумом індивідуальності”, яка відкривала особливості відносин молоді у сім’ї та у школі, а саме булінгу. В рамках проєкту, була запланована триденна майстерня, яка пройшла у Святогірську. Вона стала потужним і важливим етапом, тому що саме там була завершена робота над виставою про проблеми, які хвилюють молодь (написаний сценарій, розподілені ролі), проведена перша генеральна репетиція та показ – відбувся форум з глядачами, пошуки вирішення конфлікту та інтервенції глядачів. Ми ще двічі продемонстрували виставу в м. Краматорськ на різних подіях. І кожного разу це був новий досвід, не схожий на попередній: різні глядачі дивились на проблему під новим кутом та пропонували нові альтернативи вирішення конфлікту та підходи.

Зростання чи вигорання?

Безперечно, такий досвід – це можливість для особистого росту та розвитку джокерок. Під час занять є можливість спробувати багато технік і вправ, на які під час короткотривалих майстерень просто не вистачає часу та простору. Але, разом з тим, існують виклики та складнощі, які потребують уваги, енергії, часу та дій. Особливо це відчувається, коли проєкт реалізовується в умовах пандемії COVID-19. За час реалізації проєкту ми, як, група, пережили декілька локдаунів, “карантин вихідного дня”, стрес від невизначеності ситуації, в той час, коли ми мали певні часові та бюджетні рамки, у яких мав бути реалізований проєкт та отриманий очікуваний результат. Все це вимагає великої кількості енергії та ресурсу, особливо на це варто звертати увагу, коли необхідно поєднувати дві ролі “організаторок” та “джокерок”.

Що робити, коли штормить?

Окремо, хочемо звернути увагу на групову динаміку нашої групи, яка пройшла всі стадії. Під час “штормінгу” виникали конфлікти між самими учасниками, в які вони залучали організаторок проєкту. Це варто враховувати при плануванні та веденні групи, підборі вправ, технік та впровадження правил загальної взаємодії. Не варто вводити нових учасників в середині процесу, що мало вплив на взаємодію між учасниками. Важливо не виходити з ролі тренера та не включатися емоційно.

Досвід менторства

Перед нами були виклики, які потребували миттєвих рішень. Наприклад, після прийнятої постанови про карантин вихідного дня, нам довелось проводити заняття на вулиці. Або через обмеження, пов’язані з ковідом, ми скорочували кількість глядачів в залі. Іноді ми не знали, як краще направити групу на наступному кроці. На цьому етапі для нас надзвичайно важливою виявилась підтримка нашої менторки Барбари Сантос – джокерки театру пригноблених з “KURINGA” м. Берлін. Це не було легко, але ми радіємо, що це було глибоко та творчо. Ми зустрічались з менторкою кожного тижня з вересня 2020 – лютий 2021 після зустрічей групи. Обговорювали отриманий досвід, виклики, інсайти та разом планували наступну зустріч з учасниками. Саме рекомендації Барбари вплинули на те, щоб ми переглянули наш підхід роботи. Відійти від розмовного формату, використання промов та слів, до формату більшої включеності тіла, рухів, звуків. ЇЇ посил був: “ Не треба говорити – роби!” Новою для нас стала супервізійна лекція про насильство, а саме – чому у суспільстві є люди, які потерпають від насильства, а є ті, хто його чинять. Насильство, на жаль, вкорінено в систему суспільних відносин. Для молодих людей створюється ілюзія, що більше шансів у того, хто буде проявляти насильство. Але є багато підлітків, які не можуть і не хочуть так чинити. Суспільство, здебільшого, не любить слабких. Від людини очікується, що він/вона стане найкращим лідером, а коли молода людина не справляється, то відкидається суспільством. Для найбільш чутливих молодих людей це стає нестерпним. І може дійти до того, що він/вона починають завдавати собі шкоди, тому що помилково вважають себе “не цінними” для інших, а тепер і навіть для самого себе. Також ми обговорювали в чому різниця жертви та пригнобленого_ої. Пригноблені – це ті, хто має бажання змін, робить дії, але в нього не виходить вирішити конфлікт. Він / вона потребує новий план дій та солідарності інших у вирішенні ситуації.

Чи повторили б ми цей досвід ще раз? Однозначно так! Чи був би він таким самим, звичайно, що ні. Ми багато б чого змінили, адаптували зробили інакше. Наприклад, ми би працювали над більшою залученостю партнерів та їх участю у проєкті, збільшили б кількість вистав та глядачів, приділили б більше уваги естетиці вистави. Відгуки наших учасників свідчать про те, що цей досвід був дуже важливим. Проєкт завершився, але ми маємо надію, що це лише початок великої справи. Ми сподіваємось, що методика форум-театру буде продовжувати жити в Україні і нашому регіоні, зокрема. Наша мрія – мати свою “KURINGA” в Краматорську, щоб це було місце сили та обговорень тих проблем, які існують в нашому суспільстві, місцем пошуку альтернативних рішень.