Сьогодні ми зібрались поговорити про мистецтво під час війни Росії з Україною з джокерками театру пригноблених (ТП): Владою Крижною, Анною На, Яною Салаховою та учасницями_ками майстерні форум театру, яка відбулась у Львові в травні непростого 2022-го року.
Театр пригноблених – це сукупність цінностей та методів, яка має на меті зміну пасивної ролі пересічної людини, пошук її сили і можливості впливати – коли людина стикається з будь-яким культурним, економічним, соціальним чи іншим пригнобленням. Що може походити від державних структур, культурних упереджень, суспільства чи близьких людей.
Ця форма сценічного самовираження виникла у середовищі латиноамериканського революційного театрального руху. 60 років тому бразилець Аугусто Боаль почав впорядкувати і записувати методи, все життя практикуючи й поширюючи їх у всьому світі.
В Україні перші майстерні одного з методів ТП — форум-театру — відбулись у 2000х році. Під час Революції Гідності підтримати протестний рух в Україні за свій кошт приїхали представниці_ки міжнародної спільноти джокерок_ів до великих міст України й створили з місцевими активістками_ами вистави й покази. Під час одного з таких заходів зустрілися Влада та Аня, вірно?
Анна:
Ми зустрічались в Донецьку й до проєкту, всі одна одну/один одного навіть у такому великому місті, так чи інакше знали. Ми не були знайомі близько. Проте пізніше, коли я мріяла повчитись на джокерку, і нарешті за рік випала така можливість, то вчила мене серед іноземних тренерок і тренерів, — Влада. І, пам’ятаю, нам дали завдання написати листа собі в майбутнє. І я собі побажала, щоб років через 5 ми з Владою проводили майстерню вдвох. Щоправда, я не бажала нам, щоб це було на тлі повномасштабного вторгнення росіян_ок в Україну…
Влада:
Я рада, що нам вдалося здійснити мрію Ані. Реалізувалась і моя стосовно того, що форум-театр знайшов продовження у діяльності Ані і вона стала джокеркою.
Подумалось про Другу світову війну як досвід, що пережила Україна. Українські театри продовжували свою діяльність в евакуації, проводили виступи у військових частинах, на вокзалах та підприємствах аби підтримати цивільне населення та солдаток_ів. Як ви вважаєте, якою є функція театру під час війни в Україні зараз і чи є театру місце під час військової агресії РФ?
Влада:
Під час планування нашої травневої майстерні переді мною постало два питання: про що говорити з акторами_ками, та що хочуть бачити глядачі_ки? Тоді мені спала на думку книга Роберта Ліча “Театр: теорія та практика”, яку я нещодавно прочитала. Автор пише, що саме глядач_ка ініціює театральну подію, а не виконавиця_ець. Німецький історик та теоретик літератури Ганс Роберт Яусс назвав це “обрієм очікування”. Приходячи зі своїми очікуваннями, глядач_ка читає образи, знаки, символи зі сцени та намагається побудувати свій світ.
Тож, мені необхідно було вирішити, який світ в уяві глядачок_ів я з командою джокерок та рештою учасників_ць я хочу і можу побудувати через форум- театр під час війни? Що люди хочуть бачити, та що отримати? По-перше, більшість запрошених гостей вже були знайомі з методикою форум-театру, де група грала вистави без розв’язки, таким чином пропонуючи вирішити завдання. По-друге, я розуміла, що лінія сюжету обов’язково буде торкатись теми війни. Але я хочу зазначити, що вистава форум театру завжди створюється з матеріалу колективного досвіду групи акторів_ок. І мені було необхідно знайти гармонійне поєднання потреб акторок_ів та “обрію очікування” глядачів_чок. На мою думку, нам це вдалося. Бо глядачі_ки багато говорили про те, що вистава і показані ситуації є зараз актуальними для них. Під час війни нікуди не поділися проблеми взаємин, побутові питання, необхідність заробляти гроші, бажання займатися творчістю. Разом із тим, до життя громадянки_ина додалися гострі потреби в безпеці фізичного простору та взагалі його наявності, вимоги — здебільшого до чоловіків — брати участь у бойових діях, при тому, що найбільш вразливі верстви населення гостріше потребують зовнішньої підтримки.
Наша вистава А про людину, яка прагне звичайних речей: любові, безпечного місця проживання, роботи, яка подобається, простору для творчості, щоб рідні були поруч. Але зовнішні обставини, нелюдське обличчя бюрократичної системи та раптова війна просто вибивають ґрунт в неї з під її ніг. Впродовж форуму ми шукали стратегії, які могли б поліпшити життєву ситуацію нашої героїні. Шукали як поєднувати творчість та рутинну роботу, будувати діалог з орендодавцями комерційного житла, шукати підтримку.
А як ви, Анно, вважаєте? Якою є функція театру під час війни в Україні зараз, і чи є театру місце під час військової агресії РФ?
Анна:
Якщо чесно, я не впевнена, що моя відповідь може стати комусь у пригоді як приклад. В цінностях методу театру пригноблених, який мені підійшов насамперед за ними, є глибока віра в унікальність кожного життєвого досвіду. Я прийшла в форум-театр з театру вуличного, психологічного, документального, дель арте, постдраматичного… І театр для мене не тільки про проєкти чи сцену, ролі, драматургію, дійових осіб. Театр для мене набагато ширший і зовсім не узагальнення шекспірівського Жака II “All the world’s a stage, and all the men and women merely players” (увесь світ театр і люди в ньому актори_ки). Коли в моєму оточенні люди чують слово театр, то мають асоціації з декораціями, пасивною роллю глядача, великою залою, награванням, маніпуляціями з особистою вигодою, нещирість і емоційну нестабільність акторок і всіх, кого прихистила Мельпомена. Що мав на увазі Шекспір я вже не дізнаюсь, а для мене театр — це бути акторкою щодня. Це значить — ухвалювати рішення, бути дієвою, лат. actor — та/той, хто діє, бути відповідальною за свої почуття і бажання, бути щирою — як можливість мати міцний контакт людьми. І ці речі для мене під час повномасштабного вторгнення не втратили свою актуальність, навпаки — отримали нову силу…
Я стояла в Ірпені в довжелезній черзі на першу електричку для евакуації, не знаючи, чи повернусь у підвал, чи влізу в неї, чи в нас влучить щось, бо все навкруги обстрілювали і через два дні росіяни_ки розбили-таки міст, по якому ми встигли виїхати. Дивилась вже котру годину поспіль під холодним мокрим снігом як люди втішають своїх дітей. Бабуся поряд — намагалась розтирати підлітка, але він кривився і пручався.
“А я не відмовлюсь!” — І вона без жодної паузи почала обтирати мене і трясти щоб зігріти… А інша старша жінка кричала матом щоб наша підвальна купка спільноти пішла в інший бік платформи, а потім за рускім кораблем.
Сприйняття подій як історії яка потім стане в пригоді, наприклад, у форум-театрі, або в театрі-газеті, або в невидимому, законодавчому, постдокументальному театрі — повертає силу, відчуття, якщо не контролю над ситуацією, то позицію не під обставинами, а над ними.
Звідки брати відлік, якщо розглядати театр як процес створення вистави? Від моменту, коли оголошується набір групи, від моменту коли група вирішує зробити виставу, чи від моменту коли з’являється така думка і сили на неї? Чи від того моменту коли людина проживає досвід — який потім принесе в групу? Я б розглядала театр не як відсторонений від життя процес.
Анна:
Мій улюблений Григорій Сковорода, чиє зображення і слова є на наших 500 гривнях, писав: “Мій пане, світ підхожий до театру: аби грати на сцені з успіхом та похвалою, треба взяти собі належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа…” Війна оголює людську справжність, систему цінностей кожної людини — збагатитись на горі інших — чи допомогти, проговорювати некомфортність — чи змовчати, захищати себе — чи підкорятися, турбуватись про своє фізичне і психологічне здоров’я — чи вигоріти, мати друзів в горі — чи тільки в радості, підтримувати сім’ю — чи не брати за неї відповідальності.
Тому для мене відповідь на запитання чи є місце театру під час війни виглядає достатньо однозначно. Є.
А функції всі ті самі. Документувати, олюднювати, рефлексувати, розважати, проживати, отримувати катарсис, бачити інших людей, соціалізовувати_сь, підтримувати й отримувати підтримку.
Якщо продовжити говорити про підтримку і силу, то мені важливо сказати про учасниць_ків майстерні. Оксана – професійна драматична акторка прийшла з подивом, і запитом дізнатись як це – за місяць створити виставу. Ярослав – поет з Харкова говорив, що хотів цікаво провести час і несподівано отримав дуже цінні для себе теплі зв’язки з новими людьми. І він дуже захоплювався усіма, був відвертим, підтримував. Юля – шкільна вчителька, що переїхала у галицьке село з Києва аби навчати дітей, доєдналась бо вже чула про форум-театр, і спеціально приїжджала з села на кожну репетицію у Львів. Говорячи потім, що їй важливий був діалог і називала форум-театр чесним мистецтвом. Головна героїня вистави Дар’я прийшла, бо знала багато років Аню, і, до речі, привела Ярослава і Оксану. Наше життя зазнало змін і нагальними стали питання де жити, що їсти, як вижити, але, як це не дивовижно, кожна і кожен, хто були в проєкті, були дуже вмотивовані!
Аню, Владо, як народилась ідея оголосити набір до групи? Ви відразу знали, що зробите виставу?
Анна
О, ні. Про виставу взагалі не йшлося. Це була ініціатива іншої джокерки, Наталії Тітійової . Якось вона мені сказала: “Мало з ким можна щось робити, а з тобою я можу, зробімо майстерню?” Я дуже люблю коли мені хтось довіряє, тому вхопилась як за щось тривале, — триваліше, ніж плани на один день. ) Жити тоді було не зрозуміло де, ПТСР після Ірпеня мене наздоганяв щодня надчутливими реакціями на звуки, й навіть дрібні події вибивали з можливості опиратись обставинам і жити. Я була дуже вдячна. Обговорили, хто що з нас хоче, жартома зробили опис події, я зробила афішу, почала закликати людей. У Львові призупинилось зазвичай активне культурне життя і знайомий простір Медіатеки був відкритим до будь-яких ініціатив, тож надавав нам приміщення щоп’ятниці, і до нас з Наталею прийшли перші люди. Це був цікавий час. Я могла ходити в гості до подруг з Харкова, Краматорська, що жили тепер в 10-20 хвилинах пішки. Соціальний капітал виявився частково в одному місці й на майстерню прийшли мої знайомі й знайомі знайомих, що вже мали довіру, а це важливо для спільної роботи. А потім все посипалось. Наталя відмовилась від участі, сил і сенсу тоді робити щось повноцінно самій в мене не було. Поговорили з Владою, що також була біля Львова і прийшла на перше заняття учасницею майстерні, і моя колишня викладачка погодилась продовжувати вдвох. І це, до речі, Влада була націлена на виставу. Я готова була що вистави не відбудеться. Хоча, запитала групу на першому занятті, і всі висловили достатньо тверде бажання зрозуміти як це — зробити виставу. І запалились можливістю зробити її метафоричною.
Влада:
Мені було важливо мати конкретний результат після наших занять. Як-от вистава. Також мені хотілося спробувати робити форум саме зараз, під час війни. Було бажання дослідити, чи прийдуть глядачі_ки, про що говоритимуть, якими можуть бути стратегії поведінки у цей складний час. Важливо було зрозуміти: чи потрібна тепер взагалі комусь моя робота, чи цікаво людям відвідувати вистави, висловлюватись у дискусіях? Як це: говорити про творення, мистецтво, театр, розуміючи, що в цей час помирають у підвалах та від обстрілів мої співгромадяни_ки, армія рф бомбардує моє місто, рідні чоловіки йдуть на війну…
Зрештою, я зрозуміла одне: що саме через наші заходи, проєкти, спільноти ми маємо ті соціальні зв’язки, які і є нашою єдністю та силою. І нас тисячі, нас мільйони…
Деякі види мистецтва не одразу зреагували на новий досвід. Ви — маєте досвід війни вже 8 років. Головна героїня вистави “Справж_Ні?” Дар’я родом з Донецька, ви, Владо й Анно, теж. У вас були сумніви щодо доцільності театру пригноблених у нову фазу війни?
Анна:
Театр пригноблених не тільки метод, а й філософія, цінності. Як і війна, що продовжується і сьогодні — для мене вона про цінності: свободи, поваги, рівності, ненасилля — як це не дивно звучить. І я не на фронті, бо займалась все життя театром. Моя робота — втілювати й показувати красу цих цінностей українкам і українцям, які зараз поряд зі мною. Створювати простори, де буде безпечно говорити про свій щасливий неоднозначний досвід, про який нема де говорити. Про свій досвід болю, горя. В мене був лише один сумнів. Чи вистачить особистих ресурсів і сил. Але достатньо несподівано виявилось, що ця робота — додає сил. Бо і я сама змогла від групи отримати підтримку і тепло, відчуття єдності, а це — дуже цінно.
Влада:
Я вже звикла працювати за 8 років з темою подолання наслідків війни. Але з 24 лютого війна набула ще більших масштабів та посилила в рази свій негативний вплив, постравматичний синдром зокрема. У 2022, на відміну від 2014, війна торкнулася всіх і кожну_ого в країні. І в мене були сумніви, чи витягнемо ми взагалі, як група і як аудиторія — дискусії.. Чи взагалі знайдеться хтось, щоб запропонувати реальну інтервенцію? Але мені все вдалося. Мистецтво справді зцілює, дає. сили, надію. Воно компенсує відкладені бажання жити та творити в той час, коли з сусідньої держави приходять, щоб все зруйнувати й вбити!
Дякую вам за відверту розмову, і останнє запитання хочу поставити голові громадської організації “Театр Змін”, яка підтримала майстерню у Львові. Яно, розкажи про свій внесок у те, що майстерня та форум-вистава відбулися, якою була твоя роль? Чи є у вас всіх подальші плани?
Яна:
Свою роль я бачу у підтримці спільноти джокерок. Я усвідомлено вкладала ресурси в її розбудову вже 2 роки. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну я шукала можливості, як нам залишатися одна з одною на зв’язку, ділитися новинами про себе, підтримувати одна одну. Розуміла, що кожна з нас зараз у різних складних обставинах — досвід окупації, втрати дому, вимушена міграція в іншу країну. Можливість просто поділитися своїм станом, почути, що хтось готова тебе послухати, бути поруч — дуже цінно. Я ініціювала дискусії з міжнародними практикинями_ами, надавала фінансову підтримку ідеям та ініціативам які з’являлися, та головне — була на зв’язку. Емоційна турбота в межах громади або організації — надважливий ресурс під час війни. Наразі маємо щотижневі чаювання і плануємо восени спільну зустріч, щоби нарешті побачитися, повчитися та спланувати майбутнє нашої спільноти для підтримки України зараз.
Посилання на повне відео другого показу форум-вистави “Справж_НІ?”.
Посилання на коротку версію показу і інтервенцій.
Розмову провела Анна Насадюк