В однієї моєї колежанки по театру пригноблених є син, і якось ми гуляли утрьох. Хлопчик хотів залізти на дерево, колежанка казала, що не зможе, раптом що, його потім зняти, і я сказала: «Я зніму, раптом що!» І хлопчик поліз. Я обожнювала лазити в дитинстві по деревах. Не знаю, чи існують дослідження, чому це такий прекрасний спогад і досвід. Тіло випробовується на силу, витривалість та гнучкість, мозок – на співставлення інформації та прийняття швидких рішень: куди яку кінцівку пересунути, переставити, як вагу тіла розподілити кожного моменту. Можливо, ще діє щось із досвіду пращурок і пращурів, про яких ходять легенди, що вони на деревах ховались і рятувались від хижих звірів, тому там спокійно. Можливо, ще дерево заспокоює, бо це нерідко рослина, що прожила більше й довше, ніж людина, яка на неї залазить, а можливо, ще й до всього, дерево – це про їжу, про врожай, харчову безпеку. Тобто, про багато різної безпеки. Попри усю вірогідність гепнутися донизу.
Я люблю дерева, вони гарні, вони витривалі. І на них дійсно можна заховатися. Тож мені хотілось підтримати мого маленького друга у прагненні залізти на дерево. І я була впевнена, що мами нерідко недооцінюють можливості своїх набагато спритніших, ніж їм здається, дітей за страхом втратити свою дитину – що є абсолютно нормальним страхом.
Втім, тіло можна досліджувати лише використовуючи його. Рухаючи ним – перелазити паркани, стіни, лазити на канати, дерева, тарзанки, плавати, стрибати, ниряти, і без використання тіла – воно не розвивається гармонійно з мозком у розумінні своїх можливостей, своїх обмежень. Тож я не мала сумнівів, що хлопчик, як залізе на дерево, так і злізе.
Але, коли він уже був далеко вгорі, сказав: «Все!» І я, як пообіцяла, полізла знімати його. Я залізла, звільнила одну руку, щоб підтримати хлопчика, і дала йому команду спертися, щоб він міг злізти на нижчу гілку. Хлопчик мене здивував ступенем своєї довіри. Він настільки м’яко та розслаблено опинився всією вагою на мені: спокійно, довірливо, що я, завалюючись від несподіванки й ваги, ледь встигла вскрикнути: «Ні, ні, не всю вагу, тримайся за гілки!» І він схопився назад. Ми злізли, все було весело та гарно. Але відтоді я почала думати над цим як над метафорою. Ось, дивіться – коли я пропоную комусь допомогу, підтримку, й людині дійсно потрібна ця допомога, то вона може віддати мені усю свою «вагу». Коли я маю на підтримку самої себе всього одну руку, а не дві, і не стою на землі, і не мала наміру взяти повністю на руки, а людина віддає мені всю свою «вагу»: проблеми, печалі, або навіть радості – то я можу впасти разом із людиною. І вона може ще й потім образитись міцно, і порвати стосунки через те, що я сказала «допоможу», а сама не втримала.
У моїй Україні і моїй соціалізації, у патріархаті, культурному коді, корупції, недовірі до влади, браку якісної комунікації в усіх сферах й особистих стосунках як навички, відповідальність – це штука, яка дуже складно і непомітно викривляється і розподіляється неочікуваним чином. Наприклад, деякі чоловіки б’ють дітей, жінок, і говорять, що вони за це не відповідальні, що дитина чи жінка «довели його». Або ось, я натрапила на текст про відключення струму, або під текстами про мобілізацію – про будь-які суспільні проблеми – є люди, які пишуть: «Це влада винувата, треба її змінити!» І живуть, мислять у парадигмі не «я – Україна», а президент – прийде, прибере під’їзд, пофарбує стіну. А якщо не робить – треба його поміняти. Або цікаво з повітряними тривогами – чимало людей у чатиках місцевої громади лають і проклинають звук, що розрахований на те, щоб вберегти своє життя. Або, принаймні, мати такий вибір. Втім, люди лають не росіян і росіянок, країну, що несе відповідальність за напад і знищення нашої країни, просто тому що ті «можуть», а лаються на звук повітряної.
Відповідальність – це те, що системно впродовж багатьох епох у нас забирали або давали забагато. Наприклад, про президента ця свідомість лишилась від історичного минулого, де був цар, тоталітарність, диктатура, монархія, де одна людина вирішує все, має владу над усім. І людина відчувала, що не контролює ні своє життя, ні свій добробут. Як тоді можна мати відчуття відповідальності за свою квартиру, країну, життя? Але попри багатовікове знищення активних відповідальних розумних людей, в Україні продовжують і продовжують народжуватися і виховуватись відповідальні, сміливі, проактивні люди знову і знову кожного покоління. Можливо, від людей не варто очікувати багато, адже 12 відсотків, за дослідженнями, – активних людей – вже здатні змінити усе. І чомусь мені відчувається, що в Україні проактивних і відповідальних, розумних людей навіть більше, ніж критичні 12 відсотків. А щоб були відповідальні і проактивні всі – може, це й неможливо? Але я хочу думати, що можливо. Хочу вірити.
Тому займаюсь театром пригноблених.
В якому одна з основ філософії – це дати людям, які позбавлені влади, відповідальність за власне життя, щастя, свободи. Освіту – щоб усвідомити пригноблення, мистецький погляд – щоб отримати натхнення для ідей: як долати пригноблення. Діалогові принципи й методи – щоб бути побаченими іншими. І розділити відповідальність за системність майже всіх проблем, які існують у нас. І, як би не хотіли хтось уявляти, що живуть в ізольованому окремому світі своєї роботи та кола спілкування, – ми всі маємо заряд і потенціал, щоб змінювати світ навколо. На 1 см біля себе, а потім на сто км. І ми всі є частиною спільних процесів, які або погоджуємося і підтримуємо бездією та байдужістю, або протестуємо у різний спосіб, або змінюємо (змінюємось).
Якось у 2023 році у Львові я їхала у трамваї на вкрай холодних сидіннях восени. Мені, втомленій після потягу, вдалося сісти, але вже дуже скоро відморожена дупа благала піднятися. Я тільки залишила нелегкий рюкзак на сидінні, а сама піднялась. Зайшла чепурна жінка і захотіла сісти на місце, де стояв мій рюкзак. Вона виглядала, чи то пихато, чи то витончено. І стався у нас такий діалог: «Якщо ви погодитесь тримати мій рюкзак, то я із задоволенням вам запропоную це місце», – сказала я. «Я не буду тримати ваш рюкзак, я хочу сісти на загальне місце». «Тут дуже холодно сидіти, я теж хотіла б сісти, але не можу, і це не зовсім загальне місце, я його вже зайняла». Жінка обурювалась, але відмовлялась тримати рюкзак. «Тоді я вже за дві зупинки буду виходити, ви й сядете. Тільки тут дійсно можна застудитись. Не розумію, чому роблять такі сидіння, це ж дуже неприємно». «Звідки ви сюди приїхали? Ви все наговорюєте!» – сказала пані. «У нас, у Львові, і сидіння теплі! І люди в нас теплі! Все залежить від того, як ви на це дивитесь!» І я була ошелешена. Бо нічого не могла відповісти на це.
Адже коли в людини немає можливості взяти відповідальність або коли вона намагається щось зробити, змінити – а наштовхується знову і знову на неможливість, то, відчуваючи безсилля, але прагнучи до щастя (бо люди народжуються для щастя), людина починає змінювати своє ставлення. Шукати фатум, езотеричні пояснення, магічні, позитивізм, уникання, самопереконання. І я це дуже розумію. Скляні стелі, неможливість впливати, безпомічність перед різними системними та навіть особистісними процесами. Але в такому світогляді я, як українка, не можу розділити з іншими українками й українцями відповідальність за наш спільний добробут.
Я розумію, що після радянського союзу, як досвіду, де людині не належав навіть двір, де можна було б мати зону власного контролю та прибирати, давати раду, а навіть тіло людини їй не належало, що вже говорити про країну. І разом із тим, є люди, що пишуть скарги, петиції, законопроєкти, які не кидають сміття, і навіть не мають сміття, бо сортують усю сировину, і шукають відповідальності та контроль у своєму житті. Вчать закони, відстоюють свої права.
Це не ізольований особистісний вибір, це теж про функціональні можливості, наприклад, сортувати можливо через те, що є завод зі сміттєпереробки, і різні компанії, що займаються сортуванням, прийманням, освітою в цій сфері. Або, можна більш просто дбати про свою психоедукацію і психологічне здоров’я, тому що за останні десять років в Україні дуже стрибнула догори якість освіти та послуг психотерапії та інших терапій. І так далі.
Я почала читати книгу про більдунґ (так називається освіта для дорослих у нордичних країнах). І мене розсмішила звідти думка про проблеми – що кожна з проблем, які має людство загалом та людина окремо, – наслідки рішень для інших проблем. І що люди просто створюють проблеми.
Ця книга потрапила до мене через очільницю приватної школи, яка, почувши про мене від давнього знайомого, покликала зустрітись, і ми достатньо швидко вийшли прогулятися посеред сакур, що тоді розквітли, і говорили про освіту, горизонтальність, створення альтернатив поряд, а не знищення або змін того, що вже є. І вона запросила мене на захід про освіту. Мені було трепетно там опинитися. Серед професорок, депутаток і депутатів, серед очільниць й очільників інституцій. Я тоді була така окрилена, що не сама. Така натхненна, що є ще люди, і я їх побачила – що роблять цей світ більш свідомішим, більш вільним, розумним. Я там розповідала про театр пригноблених. Але це ж не про освіту, це про театр. Розвагу, так би мовити. Так зазвичай сприймають слово театр. Але тут на мій подив люди слухали дуже серйозно, і до мене ставились дуже серйозно.
Те, про що я пишу цей текст, намотуючи кола, – це тема відповідальності, яку бере на себе джокерка чи джокер. У якій або в якому зустрічається не тільки джокерська роль, а й сама людина, з її навичкою брати або віддавати, розділяти відповідальність. Для мене бути джокеркою – це означає турбуватись про групу. Брати на себе відповідальність, але те, чого я вчусь і що практикую, – це розділяти відповідальність. Адже театр пригноблених – це про спільну проблему, де ми акторки і актори свого життя, і не відсиджуємося, заплющивши очі на проблеми, чекаючи, коли хтось візьме відповідальність і за нас зробить наше життя кращим або допоможе комусь, кого ми не готові чути й бачити, щоб вони нам не заважали. Нашому сумлінню. Безхатьки, люди з інвалідностями, люди, що зазнали втрат, які нам хочеться знецінити та не включатись у це. Зокрема і тому, що ресурс на емпатію обмежений. І включатись в усе це означає вигоріти вщент. І саме тому, вчитись відповідати суспільством, де кожна і кожен чесно скажуть: «Я не можу це вигрібти, але я це бачу», де кожна і кожен відмовиться від ідеї «так, а що я можу», крайньої хати, і хоч потрошку візьме на себе щось, і усвідомлюватиме і власні проблеми, а це про освіту, про навичку комунікувати, конфліктувати, і проситиме про допомогу, говоритиме про те, що є ось це, і ось це – бо скільки проблем залишаються невидимими! Проблеми пригноблення жінок ніби й на слуху – хоч чоловіки вперто не хочуть брати більшість відповідальності за патріархат і заперечують його існування, навіть коли увірвалась у життя інша сторона патріархату, де «жінка на кухні», а чоловік – іде на війну. Існує багато проблем, які не видні, і в яких люди не вигрібають системного насильства та пригноблення, не усвідомлюють, мовчать, і відповідно не можуть від нього звільнитися, щоб змогти взяти на себе відповідальність, і за своє звільнення, і за добробут всіх.
Група форум-театральної майстерні чи невидимого театру, які я роблю, – це мікро-лабораторія, де люди можуть, окрім ігор, вправ, щирості, прийняття, – отримати досвід, де вони знаходяться добровільно. Де мають значення їхня думка і бажання. Де можна відмовитись, можна обирати. Коли я думаю про освіту, про загальноосвітню школу, в яку потрапляють люди в Україні, і не мають вибору десять років, якщо не подобається їм ставлення людини, чи недостатньо знає вчителька/вчитель предмет, але дитина – мусить. Багато років поспіль отримує досвід, де не має вибору. Це ще й дуже часто супроводжується тиском батька-матері, і ось – зручна людина, що не знає, чого хоче і хто вона, – готова. Якщо пощастить, то трапиться хтось, хто запитає про це. І, можливо, це станеться на майстерні з театру пригноблених. Де за свої бажання не потрібно буде виправдовуватися, захищатися. Інколи люди на майстернях кажуть, що вперше себе запитують: «А що я зараз відчуваю?»
Я потайки вірю в свою країну. Завжди. З дитинства вірю. Не знаю, як так склалося, що я завжди відчувала відповідальність за всю країну, попри те, що народилась у дуже русифікованій Росією частині. Можливо, через те, що бачила нашу країну, подорожуючи нею вже підліткою, і, як хмиз, ламаючи нав’язані мені оточенням стереотипи про різні частини країни. Можливо, через цінність цілісності – обнести щось колючою проволокою, відмовитись від якоїсь частини країни – здавалось мені пропозицією відтяти щось, якщо там є проблема, а не лікувати. Я завжди відчувала, що Україна сильна, багата, гарна. Потім я сформувала власні стереотипи. Мати постійно сумніви дуже виснажливо, бути відкритою і бути постійно критичною до всього – дуже виснажливо. Мозок дорослої людини приймає за день, за підрахунками якогось дослідження, – тисячу півтори тисячі рішень на день. І з віком і кількістю втоми за десятирічний час війни Росії з Україною, і з власними кризами, тримати планку проактивної, навіть гіперактивної людини, стає важче. Тому я і пишу цю статтю, мабуть. Бо хочу вижити, відпочивати іноді, а для цього треба, щоб вмикалися інші. І щоб ми всі вчилися, і брали відповідальність за власну свободу не тільки у війні, а й від домашнього насильства, корупції, маленької і шалених розмірів на критично важливих напрямках, свободі вирішувати, яким буде наше життя попри установки оточення. Вчилися – щоб все краще розуміти, хто ми, які, чого хочемо, де ми в цьому світі.
Аня На,
cпівзасновниця
Школи театру пригноблених
