Велика кімната в Ужгороді, на одній половині – стоять стільці, на них сидять мовчки люди. По всій кімнаті рівномірне світло. На іншій половині на одному стільці навпроти всіх сидить нерухомо жінка. Її обличчя й голову закриває чорна тканина. З зали виходять п’ятеро людей. Одна з них обводить жінку на стільці колом з паперового скотчу.
Друга рухається до жінки, жахається й обходить це коло, третя обережно, але впевнено промовляє: “Тобі ж видали компенсацію, а ми тобі скидались на броніки й шкарпетки, можеш тепер ти дати нам грошей?” Підходить ще одна фігура, каже: “А чим ти думала, що відпустила його? Я свого одразу закордон, щоб нічого собі не вигадував! А тепер сидиш плачеш, ніби ти про це не думала.”
Підходить ще одна постать: “Ось, у Тані теж загинув, так і що, вона продовжує жити, а ти третій місяць сидиш! Ти молода, живи далі, у тебе день народження, а ти ниєш!” Вона також йде. Всі завмирають.
Так завершується форум- вистава. Після якої немає оплесків. Люди в залі сидять мовчки. Частина з них плаче. Частина, невелика, пішла. Я, джокерка театру пригноблених, яку запросили в Ужгород зробити форум-виставу зі збірною групи акторок плейбек театру. Я стою навпроти зали, і також мовчу. Дивлюсь на людей, які в ці хвилини переживають дуже складні та важкі почуття. І нічого не кажу. Я роками вчилась не приймати на свій рахунок сльози чи тишу. Давати простір, і вірити, що в тиші відбуваються ледь чи не найважливіші речі, попри те, наскільки важливо все озвучувати та говорити! Через якийсь час я запитую, що люди побачили на сцені, що зараз відчувають. І повільно починається форум.
Тема розшарування та ізоляції три місяці досліджувалась збірною командою плейбек-акторок арт-простору “Станція Уж” у рамках проєкту переможця грантової програми Per Forma, яку здійснювала платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні. Проєкт реалізовувався громадською організацією “Харківський фонд психологічних досліджень” у просторі Станції Уж. Три місяці група досліджувала тему через через плейбек перфоманси, “живу бібліотеку”, тематичні семінари, неформальні зустрічі та форум-театр. І ось, форум-вистава. Нею завершується цей проєкт.
“Коли ми починали, я мала страх, чи мені треба занурюватися у це, чи я витримаю, навіщо це мені, якщо можна жити своїм життям переселенки в Ужгороді, я маю достатньо проблем, які треба розрулювати. Але пішла. І це було важко. І так цінно. Я змінювалась і це відбувалось інтенсивно. Відчуваю як виросла за цей час.”
“Для мене саме форум- театр відкрив якісь нові межі дослідження і спонукав ще більше розуміти ситуації людей з різних сторін. Не виправдовувати. А саме розуміти. А від цього розуміння мені легше. І ще. Певна дистанція – це можливість фокусуватись на своїх болях і потребах. Й інколи це важливіше, ніж підтримати когось.”
“Дізналась більше стосовно того, які ж розшарування і на тлі чого можуть бути. Стала більш прошареною в темі, яку б краще не доводилось досліджувати. Але для мене пізнання – це спокій.”
Форум- театр не завершується тоді, коли люди йдуть додому. Ті ідеї, які зароджуються під час показу, навіть якщо не втілені під час показу, вони можуть продовжити свій розвиток та втілення у житті – тих, хто прийшли як глядачі й глядачки, тих, хто працювали в групі та грали, або обрали не грати якусь роль, але взяли участь у майстерні. На сцені форум вистави можна порепетирувати, спробувати, обміркувати разом. А потім – зміни відбуваються у житті. Така ідея форум- театру. Маловирогідно дізнатися який від всього результат буде в довготривалій перспективі, як розійдуть кола по воді, чи, точніше буде назвати результати насінням. Яке проросте чи ні. Буде травинкою, кущем чи деревом, чи лісом. Все, що можна вхопити, це запитати людей після форум- вистави, як вони, з чим йдуть.
“Коли я йшла на захід, я не знала, на що йшла, в мене були інтенсивні почуття впродовж всього дійства. Хотілось вийти на сцену й підтримати. Але я розуміла, що не знаю як. І було полегшення, коли інша людина встала й підтримала, – ніби камінь з душі.”
“Я вперше потрапила, й мені дуже імпонує те, що є розуміння, що я не одна: не знаю, не впевнена. Теми, які піднімаються, дуже актуальні і це підтримка для мене.
“Я вперше, але ця форма театру потужна: я можу сказати героїні або герою те, що не почула сама колись, але хотіла щоб мені сказали. І мені це цінно прожити!”
Форум- вистава, яку зробила група, складалась із п’яти сцен. Перша була метафоричною про переїзд людини закордон і питання про місце українській ідентичності в її житті. Друга – піднімала питання свавілля людей, що працюють у ТЦК, третя – про людей, які повертаються в прифронтові зони з дітьми. Й осуд щодо цього інших людей. Наступна сцена показувала підтримку зв’язків між тими, хто на не окупованих і окупованих територіях, і тих, хто обірвали всі зв’язки. Чому саме такі теми – про що говорити й робити виставу обирала сама група. Якщо у форум-театрі люди не можуть висловити нагальне, те, що турбує, обурює, бентежить, то у людей немає мотивації до участі, немає про що вести діалог з суспільством. З кумедного, всі учасниці мали досвід плейбеку та дивувались тому, що грали день за днем і говорили мені “А коли ми будемо вже працювати?”
А в майстернях форум’ театру гра – це дуже важливо. Це спосіб згадати себе справжню та справжнього, спосіб розбудити креативність, робити щось несхоже на механізоване життя, побачити одна одну в грі інакше ніж у життєвих ситуаціях. “У мене потім боліли щоки від сміху” – говорила учасниця, й ігри в форум-театральній майстерні потрібні також і для пошуку й знаходження ресурсу. Бо перед тим як зануритися у складні теми конфліктів у суспільстві, з якими працює форум театр, потрібно десь взяти сили. Окрім радості взаємодії і спільної творчості, правилам спілкування, де не буде осуду чи оцінок, гра, спільна гра – це спосіб скинути напругу й отримати радість. Якої так бракує… Гра – не єдине, що відбувається на майстернях. Рефлексія – можливість знайти зв”язки між грою та соціальними, культурними процесами, можливість звіритися із собою “як я зараз”, “чого я хочу зараз”, “чи хочу я робити це зараз” – це навички, які можуть допомагати жити більш усвідомлене життя у більш усвідомленому й відповідальному й безпечному суспільстві. Дія-рефлексія, гра-рефлексія, пошук балансу між ними. Це те, що складає скелет роботи й те, що, виявилось, має певні відмінності з плейбек театром. Який також працює з історіями. Але не з власними. А з історіями інших людей.
Нещодавно я прочитала статтю про заклик не говорити про розкол українського суспільства, бо це грає на руку росії. Що розколу не існує, і краще про конфлікти мовчати. Бо це лише їх посилює.
В мене було складне відчуття від цього тексту, що гуляв мережею, і в чому складність я зрозуміла, коли ми працювали з групою над темою розшарування. Я згодна з важливістю формулювань і підтримую необхідність шукати влучні слова, в яких є ресурс, тому “розкол” не буду вживати. Але з усім іншим я не згодна. Так, можна не говорити про проблеми, які ми маємо. На рівні суспільства й у приватному житті, можна. Але тоді є висока вірогідність втратити стосунки та жити не своє життя.
Є такий вираз: “де тонко, там і рветься”. Говорити й робити щось видимим – це перший етап зміцнення того, що могло би порватися або вже порвалось. Так, ми різні. Сонце в Ужгороді заходить на годину пізніше, ніж на сході. Там ростуть ківі та інжир. Область живе без комендантської години, а небо розкреслено білими м”якими лініями літаків, польоти яких видно в сусідній країні. В Ужгороді люди мають сусідство з трьома кордонами поряд, і це багато в чому зумовлює особливості культурного коду. А в Одесі, Хмельницькому, Харкові й інших містах – свої географічні, історичні, культурні особливості. А ще, в кожної людини – унікальна особиста історія та ні на чий більше не схожий життєвий досвід.
“Відсутність розшарування це не про те, що всі одне одного люблять, ми можемо не погоджуватись одна з одною. Але – якщо ми різні, це не означає, що я ненавиджу тебе і хочу знищити. Цінно співіснувати, але це не обов’язково дружба, близькість. Коли я не хочу з кимось дружити, це не означає, що я не хочу щоб цієї людини не було – якщо це не загрожує моїй безпеці та життю. Бути однаковими – це не єдиний шлях щоб не мати розшарування. Важливо просто бачити одне одного. А не робити вигляд, що не має інших, не хотіти бачити. Розшарування було, є і буде. І це не страшно. Ми маємо різні думки. Різне – є. І хтось про це мовчить, хтось говорить. Давайте це просто бачити! Своєю участю у цьому проєкті я хотіла би дати відчуття “Ти не одна та не один в цьому! Є ті, хто розділяють твою думку та досвід!” Мені важливо не мовчати. Я не люблю, коли я мовчу, чи інші мовчать у суспільстві. Коли запихали у шафу, все гарно, все чистенько. Ні, у нас є купа проблем. І дуже хочеться, щоб ми вчились про них говорити. Частина з нас починають переходити на звинувачення, критику, крики, образи, знеціннення. Це не цивілізована розмова: “Я маю таку думку, ти таку. Ось в мене такі аргументи, а в мене такі”. Хочеться, щоб вчились говорити. І бачити. Якщо ми будемо у своїй бульбашці, то навіть не знатимемо, що є щось інше. До якоїсь пори, коли це буде дуже боляче або в негативному сенсі – вражаюче.
І водночас, для того, щоб приймати думку іншої людини, треба ресурс. І форум- виставою можна дати ресурс. Коли люди в театрі, а не в життєвій ситуації, коли можемо бути разом.
Про біль. Якщо я не можу виносити болю, то я уникаю. Кажу “Йди, ти мені ворог!” – кажу це від болю, моя агресія підвищується, “Ти не такий, не така, зникни! Не хочу бачити тебе!” Якщо я багато втратила, якщо хтось в мене зникла чи зник, якщо я маю багато болю, який не можу витримати, то інші для мене важкі. Я не можу витримати їхню іншість.”
“Задовго до проєкту я розуміла, що на тлі війни в нашому суспільстві з’явилися нові теми для розшарування і на собі в якійсь мірі це відчувала, тому почувши тему, відчула її близькою і дуже важливою. І зараз, пройшовши цей короткий, але дуже насичений шлях зрозуміла, що розшарування це не просто про розділенная на “таких й інакших” , це про біль. Про великий біль неприйняття. Про те, що неприйняття іншої точки зору іноді, а може і часто, набуває екзистенційного характеру. В якийсь момент я відчула це на собі і мені вартувало великих зусиль з цим впоратись. І це при тому, що я свідомо йшла в цей досвід. Навіть не уявляю, що і як переживають люди, які з цим зустрічаються зовсім непідготовленими. Напевно, це найголовніше, що мені довелось винести. Принаймні намагатися бути терпимішою до інших думок, до чужого досвіду, бо це теж має право на життя. Хоча б так.”
“Одне з найголовніших для мене, це питання: хто така українка, і хто має на нього відповідати. І мені здається, що багато хто може виключити мене зі свого ідеального уявлення про українку; і я хочу посіяти зерно сумніву, щоб глядацька зала запитала себе про це.”
“Мені хочеться поділитися нашою спільнотою, бо суспільство може будуватись інакше. Коли ми запрошуємо глядачок і глядачів, то ми ділимося атмосферою нашої співтворчості, взаємодії та спілкування – ніби запрошуємо в гості. Це не про ідеал, це про різність, і, можливо, хтось захоче побудувати щось подібне.”
“Думка не нова, не моя, але хочеться підкреслити, що моїми ворогами не є українки та українці. Навіть якщо злять мене, бісять, дратують страшно. Ворог у нас інший. І виливати щось одне на одного ближче, але не варто це робити.”
“Я хочу дати право бути почутими двом групам людей. З різними шляхами, різними рішеннями. І створити досвід, де люди, можливо, вперше висловлять свої почуття і не почують: “вали з країни, що ти собі надумала, дебілка”.
“У мене є знайома, дружина загиблого воїна, й я досі не знаю, що їй писати, що говорити.”
“Коли померла моя мама, я всіх ігнорувала, бо боялась гіпер реакції на моє горе та надмірної уваги, і, коли я побачила зараз на сцені активну підтримку і реакцію на неї героїні, то видихнула з полегшенням, що це не зі мною щось не так, що я маю право на свої реакції. І вирішила для себе, що буду обережною, коли захочу когось підтримати.”
“Часом запитати “Чи ти сьогодні їла?”, приїхати привезти їжі або скинути просто їжі – може бути дуже цінно.”
Учасниці ділилися своїми мотиваціями та роздумами, навіщо брали участь у проєкті. А форум- театр непомітно виявився тим, що додатково згуртувало групу попри те, що люди знайомі й давно разом.
Методологічно, на відміну від театру пригноблених, після перфомансів група професійних акторок й акторів плейбеку має традицію зустрічатись і робити технічний розбір з критикою роботи одне одного. В форум-театрі такого не робиться і він не розрахований на професійність тих, хто грає. Акторки та актори в форум- театрі не про професійність, а про правдивість і про те, щоби говорити про важливе для себе. Тут професійність щодо методології покладається на джокера чи джокерку – людину, яка веде, тримаючи увагу на ритмі, змісті, динаміці, організаційних моментах. Грати форум-виставу це не тільки весело, а й важка робота не тільки для джокерки, а й для акторок і акторів, тому є сенс взяти час на відпочинок після, взяти час на спільне святкування. Це дуже важливо!
“Вперше за весь свій досвід перфомансів, коли з вистави йшли люди, я раділа, за їхню саморегуляцію. Емоційно це все важко, треба так багато сил, щоб залишитись після форум- вистави і щось робити!
Я не уявляла: як люди зможуть вийти на сцену щоб втручатися. І, коли вони почали говорити, то я здивувалась цій безкінечній силі та ресурсу людини. І я вірю в те, що люди здатні відновлюватись, щоби не відбувалось!”
Українське розшарування існує і буде існувати. Та воно може бути різним. Таким, що розводить нас у різні боки, або таким, що робить життя кожної і кожного багатше та цікавіше. Що для цього потрібно? Щоб це не був клей, що склеїть намертво, та й навіщо? Що могло би бути вершковим кремом, який у багатошаровості зробить кожен корж відчутним, м”яким, а метафоричний торт – цілісним. Або можемо розглянути планету, на якій живемо, де кожен шар має своє унікальне значення, властивості й підтримує існування інших. А врахування існування та вивчення цих шарів дає змогу передбачати землетруси й бути до них і їхніх наслідків готовими. Щодо форум- театру, то він може бути одним із інструментів дослідження та проявленості шарів.
Фото: Олександра Шевченко та безкоштовні стоки.
Стаття: Аня На
Учасниці проєкту: Богомолова Олена, Майя Святашова, Наталія Шевченко, Світлана Маслова, Єрмішкіна Олена, Яна Федоряка, Анастасія Карандашова, Надія Жукова, Діана Вишнева, Євгенія Летова, Дар’я Орлянська, Аліна Кузнєцова, Аня На.
Партнерки та партнери: “Станція Уж”, Харківський фонд психологічних досліджень, ГО “Театр Змін”, Kyiv Contemporary Music Days, Performing Arts Fund NL та Міністерство освіти, культури та науки Нідерландів.
Якщо ви плануєте провести майстерню, ознайомтеся з нашими умовами співпраці за покликанням: https://teatrzmin.org.ua/teatr-na-kordonah/
Якщо Вам цікава та корисна інформація якою ми ділимося, підтримайте нашу діяльність.