17 грудня у Вишневому, що на Київщині, відбувся показ форум-вистави “Живи!”. Метафоричну виставу створила невелика група людей на основі свого життєвого досвіду. Джокеркою майстерні й вистави була членкиня української спільноти практики театру пригноблених, Аня На. Про те як пройшла серія форум майстерень, та як створювалася вистава Аня розповідає у своєму блозі нижче.
Пропозиція з невідомими вхідними даними
Все почалось у жовтні. Коли колежанка з практики по театру пригноблених запитала, чи не хочу я до Вишневого їздити раз на тиждень і проводити майстерню з форум-театру. До неї звернулась директорка Центру соціальних послуг Вишневої міської громади. І навіть гонорар є.
Так, дорога в мене займала чотири години туди-назад і пару сотень гривень двома маршрутками, але коли є запит від громади – це дуже цінно. І я погодилась.
Кожного разу, коли приходить якась пропозиція – є ризик пристати на неї не розуміючи всіх вхідних даних. Але навіть, коли вони здаються відомими, однаково з’являється щось, про що не домовлялись чи що не передбачили. І тоді, коли щось трохи напружує, можна зважувати і вирішувати чи нова обставина критична, щоб сказати «стоп», чи йти далі – до своєї межі. І в кожного межа своя, і навіть в однієї й тієї ж людини вона своя залежно від обставин.
Це я до того, що знаю – мені складно з людьми спілкуватись «лише у справі». Коли ми не надсилаємо якийсь іще жартик, не кажемо як у кого справи, не налагоджуємо комунікацію хоча б на рівні приятельських стосунків. Складно мені з цим, бо ми залежимо одне від одного, бо робимо вдвох не для галочки, а щось важливе, і хіба не важливо – якщо не любов до могили, то хоча б мінімальний рівень приязні й комунікації одне з одним у ролі людина-людина, а не винятково людина-функція. Останніми роками я думаю про те, чому так відбувається. Про те, що для когось обмежений ресурс емоційної теплоти розподіляється на кілька обраних близьких людей і закінчується. Чи просто немає розуміння навіщо будувати стосунки з усіма з ким працюєш, а потреба у безпеці закрита. Останніми роками, я намагаюсь давати іншим право на відсутність бажання будувати зі мною стосунки, навіть мінімально приязні, якщо водночас мене як професіоналку визнають. Так, мені складно, небезпечно, незрозуміло, холодно, але я вчусь. Тож, ми почали з ініціаторкою спілкуватись як люди-функції, і на світ народився мій анонс і форма.
Вже за кілька днів було 14 реєстрацій з максимальних 15ти, і я вважала, що молодець.
Дякувала собі за чесність із собою під час розробки форми. За відсутність формалізованості й наявність саме того, про що мені цікаво, важливо дізнатись про людей, щоб мати мінімальне відчуття що я їх «бачу». Так, деякі люди не відповідали на запитання у формі реєстрації, і я добре їх розумію. Я і сама іноді заповнюю щось і думаю «якого фіга вам треба знати про мене стільки всього?». Тому з повагою до відчуття небезпеки (яке добре розумію) писала усім, хто реєструвались. Ну, як – усім – дехто з людей не залишали зворотного контакту. Теж загадка для мене, навіщо заповнювати форму витрачаючи час, але точно знаючи, що не прийдеш не залишати контакту. Тож рахувати реєстрації – вже не 14. Деякі люди лишили непрочитаними моє повідомлення. Деякі читали і нічого не відповідали. Десь близько половини з тих, хто реєструвались, прийшли на першу зустріч. І досвід показує, що це дуже непоганий результат.
Три відправні точки під час оголошення майстерень з форум-театру
Під час оголошення майстерень форум-театру, в моєму досвіді, є три відправні точки. Перша – це певна тема для дослідження. Приходьте, будемо досліджувати тему ідентичності українки та українця. Самостійно, та у взаємодії з іншими. Наприклад. У названій темі, як правило, є конфлікт. І це емоційно водночас і складно, бо на конфлікт потрібні сили, і не всі люди їх мають щоб прийти розбиратись-говорити. Але водночас і добре,бо людей актуальний конфлікт емоційно чіпляє і мотивує прийти поговорити розібратись шляхом мистецтва з тією темою. Або хоча б спробувати.
Друга відправна точка в моєму досвіді зустрічається частіше – це само_дослідження певної соціальної групи. Наприклад, матерів і батьків дітей з інвалідністю, або групи людей похилого віку, або вимушено переселених людей, або підлітків і підліток. Оголошена соціальна група, як правило, зазнає пригноблення в нашому суспільстві. Хоча, як сказав один мій колега по перфомансу «Всі ми, так чи інакше, належимо до якоїсь групи, що зазнає пригноблення.»
Прийти такій групі людей допомагає само_ідентифікація. Водночас, якщо група відчуває брак ресурсів, наприклад, цільова група бездомних людей, а ці ресурси не знайти на майстерні – тобто не роздають квартири і будинки на майстерні, то група може не зібратись. Тут важливим є дослідження чого саме бракує групі людей, яких я хочу зібрати. Й інколи мої висновки дослідження можуть бути хибними.
Цього разу відправною точкою була географія. І, можливо, це єдиний мій такий досвід у масштабах міста. Географічно цільова аудиторія в моєму джокерському досвіді була інколи обєднана якимось заходом, табором, але ось так – дослідити чим живуть люди у місті Вишневому – стало викликом. Зокрема і тому, що обєднана географією достатньо однорідна група – часом складніше знаходить локальні конфлікти – особливо якщо ця географія широка.
Культурне життя у маленьких містах
Я досліджувала чим живуть люди в іншому невеликому місті поряд з Києвом – Ірпені. І з того, що зрозуміла, – в цих містах переважно нема локальних розваг, наприклад, державних академічних театрів, просто – будинки і магазини, кавярні максимум. Школи. У Вишневому, наприклад, немає жодного вищого навчального закладів. Є в таких містах бібліотеки – і це вже добре. Є гуртки приватні, автошколи. Але за культурними подіями чи розвагами треба їздити до Києва. Так, може бути невеличкий один кінотеатр. З дуже обмеженим набором фільмів у прокаті. До того ж, транспортна логістика, хоч й існує, але це в чотири-три рази дорожче за ту ж відстань що й Києвом – бо в інше ж місто їдемо. Тобто багато і легко, і зручно не розїздишся. Що, здавалось, могло б створити прецедент для створення власного культурного життя. Але тут мова скоріше тоді про взагалі – впорядкованість людського життя в невеликому місті біля столиці – робота-вечеря-сон-магазини.
Це я все до того, що частина групи, яка зібралась з Вишневого – не прийшла на наступну зустріч, і не тому, що людям щось не сподобалось, навпаки, вони говорили, що це саме те, що треба, тут, радше, про інші перипетії та пріоритети життя.
Що таке три години часу
Що можна встигнути за три години? Це дуже багато для деяких речей і процесів. Але дуже мало для майстерні. Моїм планом-максимум на першу зустріч було створити театр-газети, і наприкінці зустрічі я ділилась, що здивована що нам це вдалось – що в групі виникло достатньо довіри і креативності для такого процесу.
Можна легко загубитись і ніколи не зустрітись
Друге заняття було наполовину з новими людьми, які не змогли прийти на першу зустріч.
І таке теж нерідко буває.
Одного разу досвід у Полтаві показав мені, що, чим більше місто, тим сильніше у людей проявляються захисні патерни недовіри, байдужості, обережності одне до одного. Люди у великому місті можуть легко загубитись. І більше ніколи не зустрітись. Навіть якщо живуть в одному мікрорайоні. Це дарує відчуття свободи і анонімності, але і – самотності та недовіри. І попри те, що Вишневе не Київ, однаково потік людей, які переїжджають, знімають житло, занадто високий для того, щоб мати мотивацію когось сильно запамятовувати, вивчати та привязуватись. Авжеж, мова не про всіх людей маленьких міст. Люди різні.
Але я розуміла, що попри задіювання всіх інформаційних ресурсів – моєї колежанки, директорки центру, і моїх, цього могло бути недостатньо щоб інформація дійшла до всіх тих, хто могли зацікавитись. Так. Інформаційна і піаркампанія багато важить. Водночас, для мене в ній важливо нікого не обманювати і не обіцяти чогось, чого не може бути: що ми від усього вас вилікуємо, що ви знайдете друзів, і щастя. Важливо щоб люди були мотивовані і хоча б загально розуміли що можуть взяти, а чого не очікувати.
Хліба чи видовищ
Кожної зустрічі завжди був трохи інший склад але щоразу магічним чином було по шість людей. Друга зустріч була з театром образів. І невеликими інтервенціями. А на третій ми почали розробляти сценарій. Потім була перерва аж на два тижні. Через обставини мого життя, а потім – учасників_ць групи. У самій виставі залишилось три людини. І це немало щоб створити щось потужне. Проте я запитувала чи є у групи бажання створювати і показувати виставу, адже була опція, що лабораторія залишиться лише лабораторією без публічного показу. До речі – серед трьох людей, які дійшли до фінішу – жодної людини з Вишневого не було.
Директорка підійшла до мене напередодні показу, і запитала чи вимальовується щось показувати, і де ми плануємо робити показ – бо у Вишневому, тут в Центрі – «Ніхто не прийде. Скільки ми тут не пляшемо для людей і скільки заходів не робимо – люди, якщо нічого не роздаємо – не приходять». І цікаво для дослідження – що потрібно зараз українцям і українкам. Матеріальна підтримка. Чи освіта, чи мистецтво, чи психологічна підтримка. І чому так.
А з іншого боку – на показі був аншлаг. Були зайняті майже всі місця. Вистава емоційно відгукувалась, звучали думки з зали про табуйованість, замовчування, про любов до себе і до інших як ресурси жити. І про байдужість – що вона не береться з нізвідки.
Дива стаються під час зустрічі
Щорепетиції під час рефлексії учасниці й учасники говорили, що беруть щось собі важливе: хтось видихнула, відпочила, хтось переключилась, хтось почула_в про довід іншої людини. Так, іноді в результаті майстерень люди знаходять друзів і подруг і тут цього не відбулось (наскільки мені відомо). Так, іноді люди можуть у процесі отримати підтримку, яка врятує їхнє життя. І ніхто не знає, що саме відбудеться на тій чи іншій майстерні. Бо дива стаються під час зустрічі без рецепту, а саме в цей момент і саме в тих людей, які приходять. А я, як джокерка, лише можу створити і підтримувати умови, щоб щось сталось. Велике чи маленьке. Важливе чи дуже важливе.
І кожної зустрічі майстерні у Вишневому я бачила що відбувається щось важливе для когось.
Першої зустрічі, наприклад, була підлітка, яка ніяковіла від перебування серед людей старших за себе. Інколи відмовлялась брати участь в якійсь грі, або відмовлялась робити вправу, або відмовлялась говорити свої враження. Їй було складно називати нас на «ти», тому ми всі були на «Ви». І я тихо тішилась тому, що дівчина отримує досвід, де купа дорослих людей звертається до неї на «ви», і де раз у раз вона каже «ні» дорослим у безпечних умовах – де за це «ні» її не виженуть, не нагримають, не примусять – а просто через деякий час запропонують щось знову.
На другій зустрічі я тішилась тому, що була учасниця з дитиною, яку не було з ким лишити, і вона мала змогу прийти соціалізовуватись, самовиразитись, і отримувала ставлення прийняття до всього, що робила її дитина на занятті. Без осуду «уйміть свою дитину». Так, тут став у нагоді мій досвід взаємодії з дітьми, і добре, що він у мене є. Але моє ставлення було прикладом для всіх. Іншої зустрічі я чула, що учасник став робити щось інакше в своєму житті й бути більш розкутим щоб з кимось заговорити. Бо заняття на майстерні його на це надихали. Інша жінка говорила, що відтоді як на війні чоловік, вона не могла десь побути собою і не думати про це хоча б недовго, а тут змогла. Ще одна учасниця була кілька зустрічей з донькою та сином. І після закінчення проєкту казала, що здивована як вони і про що говорили, діяли, і по-іншому побачила своїх дітей. Але скільки всього я ніколи не дізнаюсь як і на що вплинув цей процес. Мені залишається думати лише про те, що, якщо щось склалось і сталось, то це точно було потрібно.
Складнощі метафори
Розповім і про виставу. Група мала вибір зробити її побутовою, або метафоричною. Обрали метафоричну. І це моя друга метафорична форум-вистава. Це складніше, бо в побутовій яскравіше виражений конфлікт. Його видно тут і зараз, а в метафоричних виставах вмикається підсвідоме. Так само і закарбовується теж глибше – але метафора це щось набагато ширше ніж «поліцейський Іван агресує на домогосподарку Ольгу, що вона погано варить борщі, і принижує не даючи грошей на взуття» або «чиновник вимагає хабар за ремонт школи». У метафоричній виставі в моєму досвіді не так просто побачити конфлікт, і не можна залишитись з однозначним відчуттям, що ми вирішили якусь ситуацію на сцені і знаємо як і що робити. Тут варто з методологічного погляду переглянути завдання, що ставить перед собою форум. Тут ще яскравіше виглядає функція ФТ, яку я ціную – задуматись.
Одна глядачка сказала під час форуму: «Я дуже давно не думала над всіми цими речами.» Задуматись над складністю, суперечністю . Над тим, що ми можемо не знати «правильні відповіді» для інших. А інколи і для себе.
Вести людей одне до одного і до самих себе – мистецтво
І для мене, як для джокерки – керувати форумом метафоричної вистави – неначе опинитись в океані, де є безмежність напрямків і сенсів. Легко розгубитись, і не залишається нічого іншого як довіряти собі, та іншим: людям у залі й людям на сцені. Уважно дивитись на «небо», відчувати вітер, дивитись на хвилі, куди вони, про що. І куди оце грести. Цей форум був для мене навчальним. Як і кожна майстерня, кожна подія. Один із глядачів на моє запитання «Чи погоджуєтесь Ви, що, коли ви близькі, то і домовитись про щось простіше?» на вправу на розігріві – сказав після паузи в залі: «Ну, відповідь очевидна». І тоді я зрозуміла, що веду форум нерідко шляхом очевидних запитань – якими ніби «підсвічую» щось, що звучить у залі. Але цього разу – чи то зала була розумнішою, чи то я тупішою – але мої запитання-привертання уваги до чогось, звучали переважно очевидними. І так, я вчилась, і тепер ми з колежанками вчимо в спільній школі як вести форум, і які ставити запитання, як повертати сенс – але цього разу це видавалось іноді ніби я, або тупа, або сприймаю тупими глядачок і глядачів. Я посміялась з себе тоді і припинила робити так.
Мені здається, що ведуча, яка має апріорі владу – може дуже по-різному давати її іншим людям. Адже у майстернях і форумах я саме цим і займаюсь – я маю увагу, владу, мовчазне погодження усіх, що я тут кудись усіх веду. І вести людей до самих себе і одне до одного – мистецтво, якому я вчитимусь , найімовірніше , все життя.