Публікуємо переклад розмови голови ГО “Театр змін” Яни Салахової та журналіста Тома Масторфа для видання Neues Deutschland. Прочитати оригінальний текст інтерв’ю німецькою мовою можна на нашому сайті у розділі Медіатека — Медіа про нас.
Театральна активістка Яна Салахова створює безпечні простори для обміну досвідом та емоціями.
Пані Салахова, що може дати театральна діяльність в Україні в ці часи?
Хух, з чого б почати? Мабуть, найпростіший шлях — коли ти в умовах невизначеності, травматичної ситуації, емоційно перебуваєш або в минулому, або в майбутньому — але переважно в минулому. Думки й почуття обертаються навколо минулого, і лише дуже рідко людина відчуває себе тут і зараз. Водночас те, що відчуває тіло в сьогоденні, відсувається на задній план. Тому ми зазвичай починаємо репетиції з роботи з тілом, намагаємося з’ясувати, в якому стані тіло — і що воно відчуває, які думки й сприйняття з ним пов’язані. Бо коли ви усвідомлюєте, що відчуває тіло, ви можете під’єднатися до сьогодення і спробувати відновити певний контроль над ситуацією. Це те, над чим ми працювали останні кілька місяців.
Яна Салахова була учасницею української групи “Театр для діалогу”, заснованої в лютому 2014-го року на знак солідарності з протестами Євромайдану. Наразі практикиня театру пригноблених працює з українськими біженками у Польщі, але незабаром планує повернутися до Києва.
Де і з ким ви працювали востаннє? Це були ваші співвітчизники в Україні, у зонах бойових дій, біженці в еміграції, можливо, навіть солдати з фронтовим досвідом?
Ми не працюємо в безпосередніх зонах бойових дій, це неможливо. Це також буде дуже складно. Адже людям спочатку доведеться вийти з режиму миттєвого виживання і перейти в повільніший режим театру. Тому ми зосереджуємося на безпечніших територіях і намагаємося створювати такі острівці там, де можемо. Мої колежанки останнім часом працювали у різних місцях в Україні. Люди хочуть ділитися своїми історіями, своїм досвідом, і ми створюємо для цього безпечний простір.
Що являє собою створення такого безпечного простору в часи війни?
Спочатку ми теж не знали, як це можна зробити. Ми були просто приголомшені й паралізовані новинами, які надходили. Українці дуже пов’язані між собою. Країна велика, але ми слідкували за тим, що відбувається в інших регіонах. Ми побачили, що ситуація на місцях може бути дуже різною з погляду безпеки. Одні райони окуповані, інші — безпечніші — переповнені людьми, які втекли із зони бойових дій. А ще багато земляків перебуває за кордоном. Потім ми подумали про те, щоб встановити зв’язок між тими, хто живе за кордоном, і тими, хто залишився в країні за різних обставин.
Як вам це вдалося?
Першим форматом став онлайн-театр та онлайн-семінари. Для цього ми використовували техніку театру-газети. Це метод театру пригноблених, розроблений Аугусто Боалем у Бразилії для протидії цензурі та пропаганді під час тогочасного військового режиму.
Як саме ви діяли? І як ви трансформували цю театральну техніку, яка раніше була офлайновою, онлайн?
Щосуботи ми організували zoom-сесію. Участь у ній взяли люди, які вже перебувають у Західній Європі, а також ті, хто залишився в Україні або були змушені змінити місце проживання в межах країни. Ми вже отримали досвід роботи з онлайн-форматами під час пандемії. Онлайн-семінар — це, звісно, інша форма театру. Але ви також можете бачити простір, в якому перебувають люди, й та взаємодіяти з ним. І навіть є кілька переваг. Наприклад, онлайн можна вельми швидко знайти й обмінятися зображеннями й текстами, з якими ви хочете працювати.
У театрі-газеті існує дванадцять різних технік: Ви можете змінювати акценти під час читання текстів, читати їх вголос по-різному і з різним ритмом, або театралізовано представляти новинні сюжети. Все це використовується для осмислення та обміну думками щодо новин, які ми читаємо. Ми не одразу зрозуміли, наскільки важливо створити простір, де люди можуть обмінюватися досвідом. І в якому вони зможуть знову відчути себе людьми за всієї цієї невизначеності та небезпеки, а також у своїй вразливості. Було дуже цінно слухати історії одне одного та відчувати себе спільнотою. Це особливо важливо для людей, які вимушено виїхали, оскільки вони часто страждають від самотності та ізоляції.
Чи призводить знайомство з історіями інших також до отримання іншого погляду на власний досвід і, в певному сенсі, до кращого розуміння себе в роздумах про інших?
Так, це дуже важливий аспект. З одного боку, в таких ситуаціях можна пригальмувати, зняти напруження і запитати себе, що спричиняє певні емоції. Щоб зрозуміти себе, часто потрібне дзеркало. Історії інших дають змогу навчитися зовсім інакше осмислювати та оцінювати власні рішення та досвід.
На додачу до інтернет-форматів, ви також працюєте безпосередньо з людьми на місцях.
Мій досвід роботи з онлайн-театром спонукав мене спробувати працювати наживо. Наприклад, я працювала з українськими жінками у Варшаві й обрала метод театру образів. Часто пережите і вистраждане важко передати словами, тому є більше свободи у створенні образів власним тілом. Мені було важливо знову почути тіло. Під час рефлексій ми обмінювалися думками про те, що ми відчували в тих чи інших сценах. І ми часто знаходили спільні точки дотику. Багато людей, які опинилися у вимушеній міграції, часто відчувають почуття провини. Бо вони змогли убезпечити себе, водночас як інші в країні все ще перебувають у значно більшій небезпеці. Але через гру і через обмін думками можна було детально розібратися в рішеннях окремих людей. Це також допомогло краще розібратися з власною ситуацією.
Які ваші подальші плани?
Наразі проходжу навчання щодо підходу чутливого до стресу та травми. Це також про пізнання власних механізмів: як я справляюся зі стресом і травматичним досвідом? Як я можу розпізнати це в собі? Я планую найближчим часом повернутися до Києва і продовжити свою роботу там. Деякі з моїх колег працюють в Україні. Наразі ми отримуємо запити від громадських організацій з багатьох міст на проведення семінарів у них. Нещодавно ми отримали запрошення до Вінницької області. Майстерня і вистава мали назву “Мрійник малого міста”. Йшлося про те, які мрії можна мати в маленькому містечку і які бажання та прагнення з ними пов’язані.
Хто брав участь? Які мрії про місто були озвучені?
Широке коло людей: військовий, перукарка, також психологи та активісти. І найбільше мрій, звісно, було про те, щоб жити в мирі. Дуже сильний меседж від України на цей час полягає в тому, що життя переможе. У всій тій руйнації, яку ми бачимо щодня, я відчуваю, що українці найбільше почуваються живими, люблять і цінують життя. І засоби театру можуть це підсилити.